Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

поту вкриває тіло. Це навіть не піт, як усвідомлює Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться із пор. Спереду на штанях італійця розпливається темна пляма.

Через хвилину конвульсивне смикання очей стишується, Марко вилуплює їх і… починає нелюдськи волати. Із губів випорскує дика суміш мурмотання, завивання та безумного вереску. Гірше від всього — він зводиться на ноги.

І цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись перекричати Марко, каже Семенові, що це не епілепсія. Це напад, але однозначно не епілептичний. Тим часом кухар хапає кухонні меблі й трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не підпустити італійця до ножів, а Ґрем, вирячивши очі, мовчки спостерігає.

— Це не епілепсія! — гукає Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, й раптом… замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд упирається в одну точку. Мел валиться ницьма.

Марко наскакує на шафу з тарілками та буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинає гамір боротьби та бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, що вчепилась у здобич. Потім ляскає постріл, після якого зривається несамовитий гул. Тридцятеро дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, завивають, як зграя вовків. Чути брязкіт перекинутих підносів, удари, стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться так, наче крізь його оболонку проривається інша істота, й сахається, відстрибує вбік.

— Що там, люба? — придуркувато питає Ґрем. Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього й усвідомлює: американець до останнього сподівався, що бруґмансія не подіє. Ґрем не вірив, що до такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче знати, що їй довелося побачити. І Сатомі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо труситься.

CXXXVIII

— Ти ж казав, воно їх вирубить… — пробелькотів Левко.

Семен, Ґрем і Сатомі наштовхнулися на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця лізли на лоба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. За тридцять метрів за його спиною, біля величезного генератора JCB, троє робітників-мачігуенга знавісніло дубасили один одного. На доріжці, навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, укритий рештками салату й курячими кістками, задер голову та щось нечленороздільно мимрив. Час від часу він голосно скрикував і гатив кулаками собі в груди. Марко Молінарі, таки діставшися до ножів, розпоров стіну намету-їдальні й, усе ще волаючи, відбивався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він верещав, задихаючись, і бив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, неначе змітаючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідолаха докотився до крайки тераси й, не перестаючи верещати, полетів униз, на шостий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, ніби за ним гналися демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піраміди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне тіло блищало від поту й виділень, що покривали його, немов тонкий шар інею.

— Ти ж казав, воно їх просто вирубить, — із докором, намагаючись глушити нотки страху й відчаю, повторив українець.

— Що… там… сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагменти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила пригадувати кожне слово. Вона дивилася на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому повідомив росіянин.

— Вона подіяла, та вони не вирубились, Сьомо, вони НЕ вирубились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «погасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари, — хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один із археологів… той, що допомагав принести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім’я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору» в бік виходу. Мені страх як не сподобалося, що хлоп’яга, який мав би лежати у відрубі та пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — галопом поскакав галереєю, тож я вирішив піти за ним і поглянути, що він робитиме. Я пішов до першого повороту, й там він чекав на мене. Він… — хлопець облизав губи й ковтнув слину, — археолог дивно дивився на свій живіт. Поки він не розпоров собі черево та не почав виймати кишки, я не помічав, що він тримає в руках інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула.

— Так, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха завалився на спину й, навіть помираючи, намагався відповзти від викинутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії, — українець утягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати… або не відчувати, щоби розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того непридатним?

Росіянин підібгав губи та змигував, туплячись крізь українця. Обертатися не хотілось.

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував себе. Ще раз повторив: — Добре, — і глипнув на Семена: — Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом?

— Так, — погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без нас там обідало двадцять сім осіб… Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Марко, та Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому…

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток твоїх Янгольських сурм.

Росіянин замислився на хвильку та чітко проказав:

— Двадцять вісім.

Левко наморщив шкіру на лобі. Загалом без них на Паїтіті проживало сорок шестеро осіб. Десятеро відлетіли на Мі-17. Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Отже, за столом мусило перебувати тридцятеро.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам говорив, — докинув Ґрем таким голосом, як наче Семен і Левко завинили, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов на обід. — Цим мало скінчитись.

— Заткнись! — агресивно зреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав у бараку, — «І, Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся впродовж найближчих тридцяти хвилин». — Він нам не зашкодить.

Ніхто з них чотирьох, враховуючи й самого українця,