Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

охоронців, ґевали протиснулися під брезентом. Вони завше приходили та брали їжу без черги. Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в руках по підносу. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох були величезними, навіть як на таких гігантів: гірка салату здіймалася над краями таці сантиметрів на п’ять, решту таці було так залито підливкою, що крізь коричнюватий соус не проступало рису.

Ґрем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.

Черга зрушила. Мачігуенга видихнули й утішно загомоніли. Один за одним вони вислизали з намету, ставили повні таці на столи під відкритим небом і бралися до їжі.

CXXXVI

Молінарі закам’янів, пильнуючи, як вони їдять. Їдальня височіла праворуч від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей відчуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, витрачену на обігрів тіла. Всі до одного — індіанці, перуанці, два здоровила та лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, щедро вимочуючи м’ясо в соусі. Над столами залягло мовчання; чути було лише плямкання та сумбурне вистукування ложок. Марко не хотів труїти їх усіх, особливо вчених, але… не мав вибору. Або Зорна та Марґоліса разом із усіма, або — нікого. Він вижде, поки ґевали вирубляться, стануть недієздатними, а потім…

(…твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати…)

…порішити їх. Усе решта почекає.

На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які неохоче копирсались у стравах, що парували на холоді.

Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.

— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.

Сьома саме закінчив рахувати. Разом із ним, американцем і японкою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.

— Ми не… — він хотів сказати «не голодні», проте від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопцевій голові. — Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвильку обернувся та зиркнув на дівчину. Японка не відривала очей від своєї таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не розуміє, що відбувається, а потім він побачив, як судомно вона вчепилася вільною рукою в бортик металевої таці, й уторопав, що дівчина все чудово усвідомлює, просто не відважується підняти погляд.

— Чого ж це ви один рис жуєте? — продовжував глумитися Молінарі. — Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт… із Японії.

Ґрем припинив длубатись у тарілці та завмер, набравши у груди повітря.

Зненацька Марко зауважив, що Семенів погляд спрямований кудись не туди. Сьома все ще наляканий, але дивиться не в обличчя, не зазирає в його очі, а… тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.

Чай.

Перед собою напівзігнутими руками він тримав чашку чаю.

Італієць двічі, вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною палею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на велику білу чашку із запашною коричневою рідиною, дві третини якої вже хлюпали в його животі. За третім разом він не потупив очей, схрестивши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!.. як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить росіянин розглядав Марко зацікавлено, з надією, але незабаром на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студентики дрюкнули тебе в зад».

Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:

— Fuck.

І шоу почалося.

CXXXVII

За іронією долі Марко Молінарі, єдиний зі спільноти Паїтіті, хто знає про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробовує на собі його дію. Він усе врахував, одначе, засліплений ненавистю до стрільців Джейсона, випустив із уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, але й у чай. Гарно прокип’ячений і настояний відвар із бруґмансії, як і будь-яка рідина, напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю розносяться організмом і за той час, поки Марко дурнувато переводить погляд із чашки у своїх руках на напружене, та водночас зраділе обличчя Семена, проникають у мозок.

Марко втуплює порожній погляд у землю. Губи стиснуті міцно, майже судомно, ніздрі роздуті. На лиці проступає холодний піт.

За секунду артерії на його шиї страшно набрякають, стаючи товстими, мов пальці. Він хрипить, тихо та ритмічно, в такт тому, як надимаються й опускаються груди.

За дві секунди чашка випадає з долоні (цієї миті всі, хто сидить за столами, відволікаються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають уздовж тіла.

Далі його очі затуманюються та наповнюються вологою. Артерії починають пульсувати (це помітно навіть із відстані трьох метрів), здригатися, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла, дихання пришвидшується, частково приховані волоссям очі обертаються незалежно одне від одного.

Семен, розуміючи, що мусить якось прибрати кухаря з-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу та якомога рівніше говорить англійською:

— Спокійно! Це початок епілептичного нападу. Я знаю, що робити, не зважайте, продовжуйте їсти, — а тоді, нахилившись до Ґрема, швидко шепоче: — Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцеві під пахву та, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Ґрем незграбно допомагає росіянину.

Перед тим як скочити в намет, Сьома озирається через плече, силкуючись збагнути, чи всі мешканці Твердині тут за столом. Він не може сказати напевне, проте знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, — пласкоголовий коротун не прийшов обідати, тож Сьома холоднокровно відзначає, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поквапитись до Левка. Насамкінець росіянин помічає вираз здивування на обличчі Мела Барра, який силкується пригадати, чи бачив за десять років роботи із Джейсоном Х’юз-Коулманом епілептичний напад у когось із команди, розуміє, що нічого подібного не траплялося, тож якщо з кимось вперше стався напад, то саме він, а не Семен зобов’язаний подбати про хворого. І Барр починає замислюватися над простим, але цікавим запитанням: а що, в біса, коїться?

Ґрем із Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко падає їм до ніг. Його очі тепер сухі, та неприродно червоні, вони крутяться ще швидше, надзвичайно швидко, іноді цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи тільки покремсані капілярами білки. Густа піна лізе крізь губи. Розбухлі, наче нерівності стовбура, артерії тіпаються так швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небезпечної фібриляції. Товстий шар липкого