Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

class="p1">Перед ними виріс храм, що перегороджував дорогу. Його височезні стовпи ще були неушкоджені, а вгорі на ньому ще стояв страхітливий трикутний камінь. Віз прогуркотів між двох колон, а Лоґенів кінь пробіг між двома іншими колонами, раптом пірнувши в тінь і вийшовши з неї, а тоді всі вони примчали до просторої зали, відкритої для неба. Тріщина поглинула стіну ліворуч, а якщо тут був дах, то він уже давно зник. Задиханий Лоґен їхав далі, не зводячи очей із широкої арки просто попереду, яскравого квадрата в темному камені, що підскакував і сіпався в такт рухам його коня. Ось вона, безпека, сказав собі Лоґен. Якщо вони зможуть проїхати, то відірвуться. Якщо вони тільки зможуть проїхати там...

Він не бачив, як летів той спис, але якби й бачив, то не зміг би нічого вдіяти. У певному розумінні йому пощастило, що спис не влучив йому в ногу. Він глибоко врізався в кінську плоть просто перед нею. Це вже було не так добре. Лоґен почув, як форкнув кінь, коли в нього підігнулися ноги, а сам він звільнився від сідла й беззвучно роззявив рота, тим часом як йому назустріч летіла підлога зали. Твердий камінь із хрускотом ударив його в груди й вибив із нього дух. Він приклався щелепою до землі, і його голова наповнилася сліпучим світлом. Він підскочив один раз, а тоді почав невпинно перекидатися. Світ несамовито кружляв довкола нього, звівшись до дивних звуків і сліпучого неба. Лоґен ковзнув і зупинився на боці.

Він лежав у заціпенінні, тихо стогнучи, з запамороченням у голові та дзвоном у вухах, не розуміючи, де він чи навіть хто він. А тоді світ раптом ізнову склався докупи.

Він рвучко підвів голову. Від урвища його відділяла відстань, менша за довжину списа, і він чув, як далеко на дні мчить вода. Він відкотився від коня, під яким борознами в камінні текли цівки темної крові. Він побачив Ферро, що стояла на одному коліні, витягала стріли з сагайдака та стріляла ними в бік стовпів, між якими вони проїхали за кілька секунд до цього.

Там були шанка, багато шанка.

— Блядь, — пробурчав Лоґен, незграбно задкуючи й чиркаючи підборами чобіт по запорошеному камінню.

— Уперед! — вигукнув Лютар, вислизнувши з сідла й мало не поскакавши запорошеною підлогою. — Уперед!

На них, заверещавши, кинувся плоскоголовий із великою сокирою в руці. Раптом він підскочив і перекинувся в повітрі: йому проштрикнула обличчя одна зі стріл Ферро. Але були й інші. Їх було ще дуже багато, і вони потихеньку обходили стовпи, приготувавши списи для кидків.

— Їх надто багато! — вигукнув Баяз.

Старий несхвально поглянув на великі колони та важезний камінь над ними й сильно напружив щелепні м’язи. Повітря довкола нього замерехтіло.

— Блядь.

Лоґен поплентався, як п’яний, до Ферро, геть позбувшись рівноваги. Зала довкола нього гойдалася вперед-назад, а у вухах гупали удари власного серця. Він почув різкий звук, і одним зі стовпів побігла тріщина, з якої вилетіла хмара пилу. Камінь угорі почав сунутись, і щось неприємно загуркотіло. Коли на шанка посипалися його уламки, двійко з них підвели очі, тицяючи пальцями й белькочучи.

Лоґен міцно взяв Ферро за зап’ясток.

— Блядь! — процідила вона і спробувала намацати стрілу, тим часом як він наполовину впав, потягши її до себе, а тоді незграбно підвівся й почав тягти її за собою.

Повз них промайнув спис, який зі стукотом упав на каміння й вилетів у порожнечу за край тріщини. Лоґен чув, як шанка рухаються, бурчать і гарчать одне одному, починаючи масово виходити з-поміж стовпів у залу.

— Уперед! — ізнову вигукнув Лютар, ступив кілька кульгавих кроків уперед і несамовито замахав їм рукою.

Лоґен побачив, що Баяз стоїть, вишкіривши зуби й вирячивши очі, повітря довкола нього рябіє та крутиться, а пил на підлозі мало-помалу підіймається та збирається довкола його чобіт. Пролунав оглушливий тріск, і Лоґен, озирнувшись через плече, побачив, як згори летить величезний шмат висіченого каменю. Він ударився об підлогу так, що вона аж затрусилась, і розчавив одного нещасного шанка, перш ніж той устиг закричати. На те, що він узагалі колись існував, тепер указували тільки зазублений меч, що забряжчав по підлозі, та довгий слід із темної крові. Але надходили нові шанка. Він бачив крізь летючий пил їхні темні постаті, що прямували вперед, високо здійнявши зброю.

Один зі стовпів розколовся навпіл. Він зігнувся, рухаючись до смішного повільно, і його частинки полетіли вперед, у залу. Почала розколюватися величезна маса каменю вгорі, обвалюючись брилами завбільшки з будинки. Лоґен, розвернувшись, упав долілиць і потягнув за собою Ферро, а тоді припав до землі, замружив очі та прикрив долонями голову.

Залунав оглушливий гуркіт і тріск розколу, такий, якого Лоґен не чув ще ніколи в житті. Катована земля ревла та стогнала так, наче світ обвалювався. А може, він і обвалювався. Земля під ним гнулася й дрижала. Знову оглушливий тріск, тривалий стукіт і шкрябання, негучне клацання, а тоді — щось схоже на тишу.

Лоґен розтиснув зболілі щелепи й розплющив очі. У повітрі було повно жалючого пилу, та було схоже на те, що він лежав на якомусь схилі. Він кашлянув і спробував ворухнутись. У нього під грудьми щось різко заскреготіло, і камінь під ним почав сунутись, а схил — крутішати. Лоґен охнув і щільно притиснувся до нього, вчепившись у нього кінчиками пальців. Одна його долоня ще тримала за руку Ферро, і він відчув, як її пальці міцно втискаються йому в зап’ясток. Він неквапом повернув голову, роззираючись довкола, і застигнув.

Стовпи зникли. Зала зникла. Підлога зникла. Величезна тріщина поглинула їх усіх і тепер зяяла під ним. Шипіла, плюскаючи об розтрощені руїни довкола внизу, сердита вода. У Лоґена відвисла щелепа: він майже не вірив своїм очам. Він лежав навскіс на величезній кам’яній плиті, що ще секунду тому перебувала на підлозі в залі, а тепер висіла під кутом на самісінькому краю стрімкого урвища.

Смагляві пальці Ферро тримали його за зап’ясток, її роздертий рукав зібгався у неї довкола ліктя, а на смаглявому передпліччі від зусилля різко виділялися сухожилля. Далі він бачив її плече, а ще далі — її застигле обличчя. Решта її була невидима — висіла над краєм плити в розчахнутій порожнечі.

— С-с-с-с, — просичала вона, вирячивши жовті очі й відчайдушно шукаючи пальцями, де можна вчепитися за гладенький схил.

Раптом із зазубленого краю відколовся шматок каменю, і Лоґен почув,