Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 120 121 122 ... 201
Перейти на сторінку:
угородив Саїдові в горло. В агонії він пробелькотів кілька слів, яких я не зміг розчути. Я подивився на нього; він був мертвий, але, боячись, щоб він не підвівся, я звелів рабові, щоб він розбив йому каменем голову. Після цього ми довго блукали під спекотним небом пустелі й нарешті побачили на обрії море. Його води борознили великі кораблі. Я подумав, що мрець не зможе перетнути водний простір, і вирішив шукати собі притулку в далеких краях. Першої ж ночі, після того як ми вийшли в море, мені наснилося, що я вбиваю Саїда. Все повторилось, але тепер я зміг розчути його слова. Він сказав: «Як оце тепер ти вбиваєш мене, я вб’ю тебе, хоч би де ти був». Я заприсягся не дати йому здійснити свою погрозу й вирішив заховатися в самому центрі лабіринту, щоб привид там заблукав».

По цих словах Абенхакан пішов. Олбі спершу був подумав, що мавр з’їхав з глузду і що абсурдний лабіринт був символом і явним свідченням його божевілля. Потім він подумав, що такий висновок збігається з химерною конструкцією будівлі та з екстравагантною розповіддю, проте суперечить тому враженню сильної і впевненої в собі людини, яке залишав Абенхакан. Можливо, такі історії є звичайними в єгипетських пісках, можливо, такі дивовижі (як і дракони Плінія) пов’язані не так з індивідуальними особливостями тієї чи тієї окремо взятої людини, як із загальними характеристиками культури… В Лондоні Олбі переглянув давні номери «Таймса» й переконався в істинності розповіді про повстання та про наступне повалення з трону Богарі, що втік зі своїм візирем, який мав славу боягуза.

Як тільки мулярі завершили роботу, Абенхакан оселився в центрі свого лабіринту. В селищі більше його не бачили. Іноді Олбі зі страхом думав, що Саїд уже дістався до нього і знищив його. Ночами вітер доносив до нас рики лева, й вівці в оборах тиснулись одна до одної, тремтячи від предковічного страху.

У маленькій гавані кидали якір кораблі, які йшли зі східних портів у Кардифф або Брістоль. Раб спускався від лабіринту, який був тоді не рожевим, а яскраво-червоним, перемовлявся африканською говіркою з матросами і, здавалося, шукав серед тих людей привид візира. Ходили чутки, що ці судна перевозять контрабанду, і якщо вони могли вантажити на борт спиртні напої та слонову кістку, то чом би їм не перевозити й тіні померлих?

Через три роки після побудови лабіринту стала на якір біля підніжжя пагорбів «Троянда Шарона». Я не був серед тих, хто бачив цей вітрильник, і, можливо, його образ навіяли мені забуті літографії морських битв біля Абукіра{472} або Трафальґара{473}, але я уявляю його собі як одне з тих досконало збудованих суден, які здаються справою рук не так корабела, як столяра, і навіть не так столяра, як столяра-червонодеревця. Він був (якщо не в реальності, то в моїй уяві) блискучий, темний, мовчазний і швидкохідний, а його команда складалася з арабів і малайців.

Корабель кинув якір удосвіта одного із днів жовтня. А коли почало смеркатись, Абенхакан прибіг у дім Олбі. Він був схвильований та нажаханий і ледве спромігся пробелькотіти, що Саїд уже проник до лабіринту і що раб і лев загинули. Він усерйоз запитав, чи влада зможе захистити його. Та не встиг Олбі щось відповісти, як він пішов, наче гнаний тим самим жахом, який привів його в цей дім, — пішов удруге й востаннє. Олбі, залишившись сам-один у своїй бібліотеці, вражено подумав, що цей наполоханий чоловік залізною рукою правив у Судані відважними й войовничими племенами й добре знає, що таке битва і як треба вбивати. Наступного дня він побачив, що вітрильник уже відплив — курсом на Суакін у Червоному морі, як з’ясувалося згодом. Він подумав, що його обов’язок — переконатися в смерті раба, й пішов до лабіринту. Схвильована розповідь Богарі видалася йому фантастичною, але за одним із поворотів коридора він натрапив на лева, і лев був мертвий, а за іншим — на раба, також мертвого, а в центральній кімнаті знайшов і самого Абенхакана ель Богарі з розбитою головою. Біля його ніг лежала скринька, інкрустована перламутром; хтось зламав замок і не залишив у ній жодної монети.

Заключні фрази, прикрашені риторичними паузами, явно претендували на красномовність. Анвін здогадався, що Данрейвен виголошував їх багато разів з однаковим пафосом і так само не досягав жаданого успіху. Він запитав, удаючи зацікавленість:

— А як загинули лев і раб?

Не міняючи тону, Данрейвен відповів з похмурою втіхою:

— У них також були розбиті голови.

До шарудіння кроків додався шурхіт дощу. Анвін подумав про те, що їм доведеться заночувати в лабіринті, в його центральній кімнаті, де відбулася головна подія з розповіді Данрейвена, і що в спогадах ця велика незручність сприйматиметься як пригода. Він мовчав. Данрейвен не зміг утриматися й запитав тоном людини, яка вимагає сплатити борг:

— Хіба можна якось пояснити цю історію?

Анвін відповів йому, ніби міркуючи вголос:

— Я не знаю, чи можна її пояснити, чи ні. Але знаю, що це брехня.

Данрейвен вилаявсь і послався на старшого сина пастора (Олбі теж, здається, вже помер) та на всіх жителів Пентріта. Анвін, не менш здивований, ніж Данрейвен, попросив вибачення. Час у темряві тягся дуже повільно; двоє приятелів почали вже боятися, що заблукали, і були дуже стомлені, коли слабке світло, що пробилося згори, дозволило їм побачити перші приступки вузеньких сходів. Вони піднялися ними й опинилися в занедбаній і зруйнованій круглій кімнаті. Дві речі збереглися тут, які могли свідчити про страх злощасного царя: вузьке вікно, з якого видно було рівнину й море, та ляда під вигином сходів, що відкривалася в підземелля. Кімната хоч і була простора, але мала в собі щось від тюремної камери.

Не так через дощ, як для того, аби потім було що згадати та розповісти, двоє друзів перебули ніч у лабіринті. Математик спав спокійно; але поет ніяк не міг заснути, переслідуваний рядками, які йому самому здавалися примітивними:

Faceless the sultry and overpowering lion,

Faceless the stricken slave, faceless the king[257].

Анвін спочатку був переконаний, що історія смерті Абенхакана ель Богарі не зацікавила його, але прокинувся з відчуттям, що розгадав її таємницю. Весь той день він був небалакучий і замкнутий, прикладаючи подію до події, а днів через три чи чотири домовився зустрітися з Данрейвеном в одній з лондонських пивниць і сказав йому приблизно

1 ... 120 121 122 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алеф. Прозові твори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Алеф. Прозові твори"