Читати книгу - "Джерело"

не прийшов сюди заради тебе. Я прийшов заради себе.

Меллорі шарпнувся від нього і долілиць упав на ліжко, витягнувши перед собою руки зі стиснутими кулаками. Ледь помітне тремтіння сорочки на його спині підказувало, що він плаче; його кулаки повільно заривалися в подушку. Рорк зрозумів, що він дивиться на людину, яка ніколи досі не плакала. Він сів на край ліжка і не міг відвести погляду від вивернутих зап'ястків, хоча це було нестерпне видовище.

Невдовзі Меллорі сів. Він подивився на Рорка і побачив найспокійніше, найдобріше обличчя — обличчя без тіні жалю. Воно не скидалося на обличчя людини, яка з таємною насолодою спостерігає за агонією іншої, впиваючись виглядом жебрака, який потребує співчуття; воно не ховалося за маскою жадібної душі, що тішиться із приниження іншого. Роркове обличчя було втомлене, натягнуте на вилицях, наче його щойно відлупцювали. Але його очі були безтурботні, й вони спокійно дивилися на Меллорі впевненим чистим поглядом розуміння — і поваги.

— А зараз лягай, — сказав Рорк. — Трохи полеж.

— І як вони дозволили тобі жити?

— Лягай. Відпочинь. Пізніше поговоримо.

Меллорі підвівся. Рорк узяв його за плечі, змусив лягти, підняв із підлоги його ноги, а голову вмостив на подушку. Хлопець не пручався.

Відступивши назад, Рорк наштовхнувся на стіл, звалений сміттям, і щось полетіло на підлогу. Меллорі шарпнувся, намагаючись упіймати це першим. Рорк відштовхнув його руку і впіймав предмет.

Це була невеличка гіпсова дощечка, схожа на ті, що їх продають у крамничках дешевих сувенірів — барельєф немовляти, яке лежало на животі, виставивши дупку з ямочками і грайливо позираючи через плече. Кілька ліній, структура м'язів виказували неймовірний талант, який не можна було приховати і який люто проривався крізь усе інше; це інше свідчило про відчайдушну спробу стати доступним, банальним і вульгарним, про незграбне зусилля, непереконливе і вистраждане. Це було знаряддя з кімнати тортур.

Меллорі зауважив, що Роркова рука почала тремтіти, потім відхилилася назад і вгору, повільно піднялася над головою, наче збираючи повітря у згині ліктя; це тривало лише мить, але, здавалося, вона триває хвилини: рука завмерла вгорі, потім різко полетіла вперед, жбурнула гіпсову дощечку через кімнату, й та розбилася на друзки. Ніхто ще не бачив Рорка таким убивчо злим.

— Рорк…

— Що?

— Рорк, шкода, що ми не зустрілися раніше, до того, як ти дав мені роботу. — Він говорив без емоцій, відкинувши голову на подушку, заплющивши очі. — Тоді не було б інших причин, домішаних до цього. Бо ти ж знаєш, що я дуже тобі вдячний. Не через те, що ти даєш мені роботу. Не тому, що ти сюди прийшов. І не за те, що ти колись іще для мене зробиш. Тільки за те, що ти такий.

Потім він лежав нерухомо, витягнувшись і розслабившись, мов людина, яка давно перейшла межу страждань. Рорк стояв біля вікна, дивлячись на вбогу кімнатку і на хлопця в ліжку. Він запитував себе, чому йому здається, начебто він на щось чекає. Нібито чекає на вибух над їхніми головами. Це було безглуздо. Але раптом він зрозумів. Він подумав, що так почувається людина, яка потрапила в пастку; ця кімната була не наслідком убогості, вона була відбитком війни; це спустошення заподіяла вибухівка зловісніша, ніж будь-яка з тих, що зберігаються на військових складах. Війна… проти кого?.. У ворога не було імені й не було обличчя. Але цей хлопець був його побратимом по зброї, пораненим у битві, і Рорк стояв над ним, охоплений дивним бажанням — бажанням схопити його на руки і віднести в безпечне місце… Лише не відомо було, де пекло, а де безпечне місце… Він подумав про Кента Лансінґа, намагаючись пригадати його слова…

Згодом Меллорі розплющив очі та сперся на лікті. Рорк підсунув до ліжка стілець і сів поруч.

— А зараз, — сказав він, — кажи. Кажи те, що насправді хочеш сказати. Не розповідай мені про свою родину, дитинство, своїх друзів чи почуття. Розкажи мені, про що ти думаєш.

Меллорі подивився на нього недовірливо і прошепотів:

— Звідки ти це знаєш?

Рорк усміхнувся і нічого не відповів.

— Звідки ти знаєш, що мене щось вбиває? Повільно, протягом років, змушуючи ненавидіти людей, яких я не хочу ненавидіти… Ти теж це відчував? Ти теж бачив, як твої найкращі друзі люблять у тобі все, крім того, що справді важливо? І це твоє найважливіше для них ніщо, ніщо, навіть не звук, що вони можуть його розпізнати. Ти хочеш сказати те, що ти бажаєш почути? Хочеш знати, що я роблю і чому я це роблю, хочеш знати, що я думаю? Тобі це не нудно? Це важливо?

— Розповідай.

Потім він просидів чимало годин, слухаючи, як Меллорі розповідає про свою роботу, про думки, що в неї вкладав, про думки, що формували його життя, розповідав жадібно, наче порятований потопельник, який дістався берега і п'янів від повітря, жадібно хапаючи його великими ковтками.

Наступного ранку Меллорі прийшов до Роркового бюро, і Рорк показав йому ескізи храму. Меллорі стояв біля кульмана, перед проблемою, що потребувала вирішення; він змінився, у ньому не залишилося ні вагання, ні згадки про біль; він брав ескізи, його руки рухалися чітко і впевнено, наче в солдата на посту.

Ці рухи свідчили: ніщо, заподіяне йому, не може зашкодити покликанню творити. Він мав непохитну безособову впевненість; він звертався до Рорка як рівня.

Він довго вивчав ескізи, потім підвів голову. Він цілком контролював обличчя, але не очі.

— Подобається? — запитав Рорк.

— Не питай дурниць.

Він узяв один ескіз, попрямував із ним до вікна і став там, поглядаючи то на ескіз, то на двір, то на Роркове обличчя.

— Це неймовірно, — сказав він. — Оце і це, — він показав за вікно.

На розі вулиці, внизу, розташувався більярдний зал, поряд були багатоквартирний будинок із коринфським портиком і рекламний щит із афішею вистави на Бродвеї; на далекому даху тріпотіла сіро-рожева білизна, розвішана на шворці.

— Не у цьому місті. Не на цій землі. — мовив Меллорі. — Але ти це зробив. Це можливо… Я більше не боятимусь.

— Чого?

Меллорі акуратно поклав ескіз на стіл і відповів:

— Учора ти сказав щось про основний закон. Закон, що вимагає від людини обирати найкраще… Це було кумедно… Невизнаний геній — яка давня історія. Ти колись думав про гірший варіант — надмірно визнаного генія?.. Те, що величезна кількість людей — це нещасні бовдури, які не знають, що найкраще — це маячня. Не варто через це гніватися. Але ти розумієш людей,