Читати книгу - "Сповідь"

сумнівався. Я зрозумів також, що це може бути корисним для здійснення моїх планів, оскільки переписувач, скільки-небудь відомий у літературному світі, не залишиться, очевидно, без роботи.

Як тільки я остаточно ухвалив своє рішення й утвердився в ньому, я письмово повідомив про це пана де Франкея, подякував йому і пані Дюпен за всю їхню доброту й попросив їх не забувати про мене як про переписувача. Франкей, нічого не второпавши з мого листа і гадаючи, що я все ще в лихоманці, прийшов навідати мене, але йму довелося переконатися в серйозності й непохитності мого рішення. Тоді він розповів пані Дюпен і всім іншим, що я збожеволів. Я дозволив йому говорити, що він хоче, і продовжував іти своїм шляхом. Я почав свою реформу з одягу, відмовившись від золотого шитва та білих панчіх, придбав собі круглу перуку, зняв шпагу і продав свого кишенькового годинника, кажучи собі з невимовною радістю: «Хвала Небу, мені більше не знадобиться знати, котра година!» Пан де Франкей мав чемність досить довго чекати мого одужання, перш ніж передав свою касу іншій людині. Нарешті, бачачи, що моє рішення непохитне, він передав її панові Алібару, колишньому гувернеру молодого Шенонсо, відомому в ботаніці своєю «Паризькою флорою».

Хоч яка сувора була моя реформа проти розкоші, я спочатку не поширив її на білизну, якої у мене було багато, і до того ж найкращої якості. Вона залишилась у мене ще з Венеції, і я нею дуже дорожив. Турбуючись на початку тільки про охайність, я поступово перетворив білизну на предмет розкоші, що обходився мені недешево. Але хтось зробив мені добру послугу, позбавивши мене цієї залежності. Напередодні Різдва, у той час як мої доморядниці були на вечірні, а я – на концерті духовної музики, двері нашого горища, де сохла після прання вся наша білизна, хтось виламав. Украли все – і серед іншого – сорок дві мої сорочки з тонкого полотна, що становили основу мого білизняного гардероба. Сусіди описали нам людину, яка того вечора виходила з нашого будинку з вузлами, і ми з Терезою запідозрили в крадіжці її брата, що мав славу поганого хлопця. Мати гаряче відкинула цю підозру, але стільки прикмет підтверджувало її, що ми від неї не відмовились. Я не зважився на ретельні розшуки з боязні знайти більше, ніж хотів би. Терезин брат більше не з’являвся у мене і зрештою зовсім зник. Я дуже шкодував про те, що Терезі і мені судилося належати до такої різношерстої родини, і переконував її наполегливіше, ніж коли-небудь, скинути з себе це небезпечне ярмо. Ця пригода вилікувала мене від пристрасті до тонкої білизни, і з того часу я ношу лише звичайнісіньку, що більше підходить до решти мого одягу.

Покінчивши таким чином зі своєю реформою, я думав тільки про те, як зробити її міцною і тривалою, прагнучи вирвати зі свого серця все, що дорожило ще людською думкою і що могло б відвернути мене, через острах осуду, від усього, що було само по собі добрим і розсудливим. Завдяки галасу, викликаному моєю статтею, моє рішення змінити життя також зчинило галас і привернуло до мене замовників, тож я почав займатися своїм ремеслом досить успішно. Але деякі причини перешкодили мені досягти успіху, якого я міг би добитися за інших обставин. Перш за все – моє погане здоров’я. Недавній напад хвороби не минув безслідно, і я вже ніколи не почував себе таким здоровим, як раніше. Думаю, що лікарі, яким я довірив себе, заподіяли мені не менше шкоди, ніж сама хвороба. У мене перебували по черзі Моран, Даран, Гельвеціус, Малуен, Тьєррі; всі вони люди дуже вчені, всі мої друзі, кожен лікував мене по-своєму, але ніхто не міг зарадити мені, і всі вони дуже виснажили мої сили. Що більше я слухав їх, то більше жовтів, худнув і слабшав. Вони залякували мене, визначаючи мій стан за дією своїх ліків, і уява малювала мені цілу низку страждань: уремію, пісок, камені і, зрештою, смерть. Усе, що давало іншим полегкість – відвари, ванни, кровопускання, – усе це лише посилювало мої страждання. Помітивши, що тільки зонди Дарана дещо полегшують мій стан, я вирішив, що не зможу без них жити, і з великими витратами придбав собі величезний запас цих зондів, щоб їх мені вистачило на все життя, навіть якщо я залишуся без Дарана. Я користувався ними дуже часто протягом восьми чи десяти років, а коли додати до цього весь ще не витрачений запас, то вийде, що я витратив на них не менше п’ятдесяти луїдорів. Зрозуміло, що таке дороге, болісне і важке лікування не давало мені працювати безперервно. Адже вмираючий не особливо турбується про хліб насущний!

Літературні заняття також відволікали мене і завдавали не меншого збитку моїй щоденній праці. Ледве моє «Міркування» вийшло друком, як з усіх боків на мене накинулися захисники словесності. Обурений тим, що стільки нікчемних добродіїв, котрі навіть не розуміли суті питання, бажають говорити про нього як знавці, я взявся за перо і так обійшовся з деякими з них, що вони прикусили язики. Першим мені попав під руку якийсь Ґотьє з Нансі, і я суворо провчив його в листі до Ґрімма. Другим виявився сам король Станіслав,[138] який не погордував стати зі мною на прю. Така честь змусила мене, відповідаючи йому, змінити тон на більш серйозний, але не менш рішучий. Не відмовляючи авторові в повазі, я спростував усі його доводи. Я знав, що якийсь єзуїт, отець Мену, доклав рук до його статті. Довірившись своєму чуттю, я відділив написане королем від вставок, зроблених ченцем, і, без церемоній накинувшись на всі єзуїтові фрази, попутно вказав на один анахронізм, який міг виходити тільки від його преподобія.

Не знаю, чому ця стаття викликала менше галасу, ніж інші мої твори, але вона залишається досі твором, унікальним у своєму роді. Я вхопився в ній за можливість показати публіці, як приватна особа може виступити на захист істини навіть проти володаря. Важко було б відповісти йому з більшим почуттям власної гідності і одночасно з більшою повагою, ніж це зробив я. На щастя, я мав діло із супротивником, якого я від усього серця шанував і міг без будь-яких лестощів засвідчити йому свою повагу, що я і зробив з великим успіхом і не втрачаючи своєї гідності. Мої друзі злякалися за мене і вирішили, що мене от-от запроторять до Бастилії. Та я жодної хвилини не боявся цього, і,