Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

то тобі не так собі… то не проста справа… то й якщо до чого, то й оповідати не слід…

Але, коли вже упросите його, він оповість цілу фантазійну байку про щось нинішнє, поліщуцьке, але таке старе й дивне, що здаватиметься вам, ніби ви перенеслися в середньовіччя з його страхіттям та забобонами.

– Кажуть, що вона божевільна, обманює людей, садовили її до в’язниці… Иньші кажуть, що вона відьма, та хто ж його знає. Відьми різні бувають: добрі й злі, бувають чисті й нечисті, таке й сяке… А ти розбери… Але про Поліщуцьку Матір нічого не кажи. Вона відьма й не відьма. Як треба зробити добре – зробить добре, а як зле треба зробити, то зробить і зле. Добре все робить з хресним знаменням та молитвою, а зле, то вже й не відомо… Простому чоловікові трудно щось сказати, а проте йдуть до неї всі з усіх усюдів. І пани, і мужики, і скоколяси, і наші люди. Вона й травами лікує, і замовляє, яйцем викачує, на горосі, як у книзі, читати може. А коли дасть тобі трави від усякої хвороби, то як рукою ту хворобу зніме. Їйбо… Буркуном різачку лікарює, вітанником кашель, а щебрецем дітей… А чарувати?!

Пархом почне оповідати про всі способи чарування: на воді, на вуглі, на горосі з кийком або ложкою. Про те, як можна знищити людину, зліпивши з воску її хвигуру, вимовивши над нею закляття і… і проколовши хвигуру дротиком. Після того зачарована людина почне хутко сохнути й пропаде, як раз плюнути.

І трапилося одного разу, що Самійло, синок священика з Лісовиків – Сибиковського, який полював на качки, чекав порому, щоб переїхати на другий бік річки і чув оповідання Пархома.

– А ви її бачили?

– Кого її? Маму? Як ходили, то бачили…

– Зблизька?

Старий не відповів. Мовчки почав кресати. Попович дивився на старе, поморщене обличчя, жовті вуси, ледве-ледве прижмурені очі. Груба свитина прикривала коліна й замотані онучами ноги в постолах. Довга, березова ковінька лежала поруч.

Пакнувши раз-другий, дивився довго кудись у темну далечінь. Там, у сіруватій імлі, плямами зникали кущі й безмежно рівний луг, що де-не-де, здавалося, парував густим, сірим димом.

– То ви її не бачили? – знову запитав юнак.

Пархом дивився на річку, що широкою стягою криці зникала в далечині. Гладь води мінилася то сіро-попелястою, то темно-зеленою, мов трава. Але раптом ось-ось, звідкись набігла тінь, вода захмурилася, почорніла, все неначе усунулося униз, і під ногами з’явилася безодня. Так було декілька хвилин. Потім звідкись знову хлюпнула сіра хвиля і, ніби з туману, виринув протилежний берег. Річка тихенько зітхала, випускаючи з себе тоненькі смуги туману. Вони поповзли до очеретів, на берег, і закутали і берег, і воду, і дерева потойбіч.

І раптом почули обидва, що недалеко від них, у тумані за очеретом, щось захлюпало. Біла цятка метнулася з очерету.

Пархом і попович уперлися омами в ту цятку. Туман почав сідати. На березі показалася дика качка. Вона милася. Піднявши високо крила, розводячи ними, показувала білину своєї пахви, а потім сунула голову у воду. Вся згинаючись і здригаючись, заплюскалась у воді, оглядаючись на всі боки. Качка милася, мов змиваючи із себе пил ланів, ніби дражнила старого й молодого своїми пахвами, витягала шию, завертала й нахиляла голову в їхній бік, а потім спокійно знову почала митися, бурхливо плескаючись, як дівчина, що вийшла рано купатися на річку.

– Вона… – раптом прошепотів Пархом.

– Хто вона?

– Вона… Матір…

Качка відрухово, ніби налякана, метнула крилами, зірвалась і впала десь в очереті.

– Тсс… сс… – зашепотів старий. Та коли панич підсунувся до нього, витягнув цигарницю і почастував Пархома панською цигаркою, старий розбалакався: – Це вона… їй-бо вона… Вона все може… І в качку теж перевертається.

Потім, по довгій надумі, затягнувшись декілька разів цигаркою, запитав мов сам себе:

– А чому б її вам не показати? Га? Де вона живе? Та цього ніхто не знає. Ніхто й не відає цього, але кому вона потрібна, ну, ніби, як лікар який, то тоді унук її зятя, той, которий нащот політики багато понимається – той знайде. А баба ця… Ге-ге-ге… До неї як на прощу ходять. Вона усього може. Приворожити – приворожить, вилікувати – вилікує, будучину сказати – скаже… Найбільше бідним людям помагає, вчить їх, як стояти за своє, за поліщуцьке, правди вчить… їйбо… Але вона може… всьо може… – нахиляючись до вуха, почав шепотіти: – Вона може зробити, щоб жінка дітей не мала. Покладе під ліжко чи макову голівку, чи бузинових ягід. Чоловіка зробить таким, як шмата. Ані туди, ані сюди. Дасть йому понюхати привороту і ні до чого… І навпаки. Але за це треба гроші платити. Нічого даром не дається, – трохи помовчавши, почав: – Ви думаєте, що вона ті гроші собі бере? Та де? Вона все народу віддає. А тим, а простим поліщукам, которі, значиться, на політиці нічого не розуміються… Бо, як то відомо, нам, свідомим, нічого не треба, а тим то треба. Котрому на хату, котрому на що иньше. Тільки й її, коли вип’є чарку горілки.

Тоді Самійло Сибиковський прийшов несподівано до висновку, що, властиво, нема йому потреби ще й цієї ночі винищувати всі ті качки, глухарів та перепілок, на яких він вибирався. Цікавіше, може, подивитися на одне з тих див, якими переповнені села, і про яке гуде не лише цілий повіт, але й воєвідство.

– А може, ми б, діду, пішли до того зятя? Га?

– А чому б ні? – перепитав задобрений Пархом. – Аби гроші, трохи сала й горілки. Навіть самогону…

Ночували у гнильнянського дяка Софроневича, що любив мисливство й часто з Сибиковським вистоював цілі години на токуванні глухарів.

– Мовчіть… – гукнув той спросоння, коли попович почав оповідати йому про свої наміри. – Лягайте спати ліпше… досить ми вже маємо тої чортячини…

Дяка не слухали.

– Що вже там може знати якийсь дяк?

Старий Пархом, якому посміхалася нагода добре випити, махнув недбало рукою.

– Що вже там із тими попами й дяками розбалакувати, їм би тільки пшеничні пироги та яєчка, а люд простий, поліщуцький, і випити чарчини не може. Не звертайте уваги, паничу…

Рано обидва, не попрощавшися з дяком, опинилися в хаті того «зятя».

Це була звичайна поліщуцька хата. Синіми струмочками парував дим з печі, ліз в очі, неприємно лоскотав у носі. Хліб на столі, під образами посідали мухи, чорні непривітні стіни якось похмуро неначе валилися на середину хати. Через вікно,