Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

як зграбно вона те зробила — хоча здебільшого якраз цей рух у жінок виходить не вельми зграбний.

— Ви від когось знали! — таким звинуваченням зустрів Берт Вейнрайт Грейма, коли той виринув у басейні й виліз із води.

— А, це ви той шахрай, що стукав у воді камінцями? — відрубав Грейм. — Якби я програв, то не визнав би закладу. Це ж махляція! Ви змовились обшахрати мене, і я певен, що будь-який суддя засудив би вас. Це справа підсудна окружному судові!

— Але ж ви виграли! — закричала Ернестіна.

— Отож-бо що виграв! І тому я не позиватиму ні вас, ні всієї вашої шулерської зграї — якщо ви чесно сплатите мені свої програші. Порахуймось — ви мені винні скриньку сигар…

— Одну сигару, пане-добродію!

— Ні, цілу скриньку!

— Ану, у «квача»! — раптом гукнула Пола. — Заграймо у «квача»! Ви будете «квач»!

І враз, плеснувши Грейма по плечу, скочила в воду. А перше ніж Грейм плигнув за нею, Берт схопив його за поперек, обкрутнув довкола себе, «заквачився» сам і ще встиг «заквачити» Діка. Той уплав погнався за дружиною, Грейм із Бертом кинулись йому навперейми, а дівчата втекли на вежу й поставали на п’ятнадцятифутовому по-містку чарівним рядком.

РОЗДІЛ XIV

Доналд Вер, поганенький плавець, до басейну не приходив; зате після вечері, Греймові на прикрість, він заволодів господинею і не відпускав її від фортеп’яно. Як завжди у Великому Будинку, наїхали нові неждані гості: адвокат Адольф Вейл, що хотів порадитися з Діком про якийсь великий позов за зрошувальну воду; Джеремі Брекстон — щойно прибулий з Мексіки директор Форестових копалень на родовищі Врожайному, як і перше невичерпних, за словами Брекстона; Едвін О’Гей — рудоволосий ірландець, музичний і театральний критик; і Чонсі Бішоп — власник і редактор газети «Сан-Франціський вісник», Діків однокурсник по університету, як здогадався Грейм з розмови.

Дік посадив гостей грати на гроші в «пекельні п’ятірки» — гру, яку він сам винайшов, страшенно галасливу й азартну, хоча найвища ставка в ній була десять центів, а черговий банківник за десятихвилинний кін міг у найкращому разі виграти (чи в найгіршому — програти) аж дев’яносто центів. Гралося за великим столом у другому кінці зали, і гравці раз у раз то позичали один у одного дрібні гроші, то вимагали решти.

Гравців було забагато, аж дев’ятеро, тому Грейм карт не брав, а лише коли-не-коли ставив на Ернестінині й одно поглядав через довгу залу до фортеп’яно, на скрипаля й Полу, що поринули в сонати Бетховена та балети Деліба[119]. Брекстон почав вимагати, щоб ставку підняли до двадцяти центів, а Дік — йому найдужче не щастило, і він запевняв, ніби вже просадив цілих чотири долари й шістдесят центів, — благав жалібним голосом, щоб хто-небудь нарешті «зірвав банк», аби завтра було кому заплатити за свічки та прибирання в залі, коли Грейм, програвши останню свою ставку — дван’ятицентовики, — глибоко зітхнув і сказав Ернестіні, що піде походить по залі — «може, щастя переміниться».

— А не я казала? — шепнула йому дівчина.

— Що? — перепитав він.

Ернестіна значуще позирнула в Полин бік.

— А! Коли так, то я навмисне туди піду, — відповів Грейм.

— Що, бракує духу не прийняти виклику? — шпигнула вона.

— Якби це був виклик, я б не насмів його прийняти.

— Ну, то вважайте, що це виклик, — не вгавала дівчина.

Грейм похитав головою.

— Ні, я вже твердо наважився піти саме туди і відтерти геть отого цигикала. І ви вже не зіб’єте мене — тепер запізно. А крім того, он містер О’Гей дожидав вашої ставки.

Ернестіна квапливо кинула на стіл десять центів і заледве помітила, виграла вона чи програла, так пильно стежили її очі за Греймом, поки той ішов у другий кінець зали, — хоч вона й знала добре, що Берт Вейнрайт усе бачить. Зате ні вона, ні Берт, та й ніхто за столом не знав, що ціла та сценка не уникла й Дікових бистрих очей, дарма що він, весело блискаючи ними, плів якусь нісенітницю, аби насмішити товариство.

Ернестіна, тільки дрібочку вища за Полу і вже ледь-ледь огрядніша, була квітуча ясна білявка, по-дівочому рум’яна, як бувають у вісімнадцять років, з такою ніжною шкірою, що здавалося, ніби й пальці, й долоні, й усі руки, і шия, і щоки у неї аж світяться рожево. Той чарівний прозорий рум’янець ще потеплішав, коли дівчина проводила поглядом Івена Грейма, і від Дікових очей це не втаїлося. Він здогадався, що за шалена мрія чи туга спалахнула в ній, хоч і не міг, звісно, прочитати її думок до слова.

А вона дивилась, як гордо й вільно йде Грейм залою, як легко, високо, вельможно несе він голову з недбало-елегантно зачесаним чубом, і їй пекло пальці вперше в житті відчуте бажання гладити, пестити те золотаве, споловіле на сонці волосся.

Та й Пола, урвавши на хвильку розмову із скрипалем, якому саме пояснювала, чому вона не згодна з останньою О’Геєвою статтею про Гарольда Бауера[120], теж мимохіть задивилась, як підходить Грейм. І їй було приємно бачити зграбність його рухів, легку й горду поставу голови, недбалу зачіску, бронзову засмагу на гладеньких щоках, прегарне високе чоло, довгасті сірі очі, трохи прикриті повіками, і ледь-ледь насуплені, мов у непокірливого хлопчака, брови — а втім, вираз той зник, коли Грейм привітав її усмішкою. Пола вже не раз спостерігала, як він усміхається, відколи вони побачилися вперше. В тій усмішці був невідпорний чар, вона засвічувала очі сяйвом щирої приязні й збирала в їхніх кутиках дрібненькі ласкаві зморщечки. Заразлива то була усмішка — Пола, вже розвиваючи далі перед Вером свою сувору думку про О’Геєву надміру хвалебну рецензію, раптом відчула, що й вона привітно усміхається Греймові.

Проте вона зосталася з Вером біля фортеп’яно і, перемовившися з Івеном кількома словами, почала грати один за одним угорські танці. Грейм сів з люлькою на дивані у віконній ніші і зчудовано заслухався.

Він знову дивувався з її безмежної мінливості, з цих моторних пальців, що й правили Фертом та приборкували його, і хлюпались у підводній схованці, а в леті з сорока-футової вежі над самою поверхнею води зімкнулися захисним дашком перед її головою.

Аби не порушувати пристойності, Грейм посидів лиш кілька хвилин, а тоді вернувся до картярів і смішив їх до нестями, вдало імітуючи бурхливий розпач скнари-єврея, коли програвав цілого п’ятицентовика щасливому в грі, самовпевненому директорові мексиканських копалень.

Згодом, коли «пекельні п’ятірки» скінчилися, Берт удвох із Лут перебили Полі адажіо з «Патетичної сонати»