Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

вхід до печери. Там нікого не було. Ані у цю мить не було, ані за пару хвилин напруженої мовчанки не з‘явилось.

— Отож, — кахикнув, потроху відходячи від переляку, місцевий оповідач легенд. — Ми маємо джедаїв тільки веселити та про справи героїчного й великого минулого оповідати. Аби в них бійцівську наснагу підтримувати для підвищення загального теперішнього тонусу організму. А ви!.. До мрій їх закликаєте, до невпорядкованого ясновельможним Дарт Вейдером, Великим та Незнищенним, майбутнього! Ох, тривалий час вам в карцері нидітись доведеться, відчуває моє серце!

— А чого не нидітись? — спокійно лягла на свою кам‘яну койку Такаманохара. — Світло, тепло, чисто. Ніякої тобі антисанітарії, — зиркнула вона на малесенького робота-пилососа, що прогудів до пройми дверей, засмоктавши по дорозі з долівки крихти, що впали туди під час їхньої вечері. — Можна нидітись, — підтвердила свій висновок. — До того ж он і їжу ти непогану приносиш.

— Та як же… та як же… — розгублено засовався Люк на камені своєю худезною сідницею. — Яка ж це їжа?! Та й життя ж назовні, життя!.. Шоу, вистави. Повний тобі тонус. От завтра перегони мають відбутися. На Кубок Розбійного Ескадрону. Конкурс кращої секс-пари, знову ж…

— Та начхати нам на усі ваші розваги! — промовив Ігор, теж займаючи горизонтальне положення і ледь не спихаючи Люка з лежанки випростаними ногами.

— А їжа, їжа!.. — не вгавав той. — В ресторації „Остання битва”. Не те, що оці консерванти, які мені наказано вам тягати.

— Нічого, перетопчемось.

- І звільнення в Леї не прохатимете?

— Нехай вона сама попрохає, щоб ми прийшли до неї.

Вражений гудець лише руками розвів:

— Та звідки ж вас таких на перевиховання та консервацію направили? А як в наглядачок опції вимикати розпочнуть? Хіба ж тривалий час ви витримаєте, як ні з ким спілкуватися не зможете, нікого не зрозумієте? Директив унтердартів не почуєте?!

— Повір, Люче, дуже тривалий час ми без директив протриматися можемо.

— А як потім опцію обігріву відімкнуть?

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами. А потім Зоребор сів, уважно, як нещодавно й Такаманохара, роздивляючись свій браслет. Посмикав його. Спочатку слабенько, потім — сильніше й сильніше. Наручник тримався міцно.

— Слухай-но, Люче, — перевів Норильцєв погляд з браслета на гудця, — а наглядацьку опцію теж вимкнуть?

— Вимкнуть. Коли ви на консервант закрижанієте остаточно й безповоротно.

— От, млин! Так чого ж унтердарти твої не розпочнуть саме з цього? Скоріше б на вимоги деякі дехто згодився.

— Так по важкості, по важкості… Аби час зберегти. Найважче — це одноманітне харчування. Потім — без видовищ та директив залишитись. Холод, він навіть для гудця не найстрашніше випробування. От без їжі… От без видовищ… Без директив… — заціпило Люка. — Як же без тонусу для організму? Непорядок!

Норильцєв лише головою покрутив. Втім, така черговість залишала, здається, їм з Сонькою певні шанси на порятунок. От би ключі від браслетів-наглядачок відшукати!

— Слухай-но, друже, — мовив вкрадливо, — а ці штукенції якось знімаються?

— Знімаються. Разом з руками. Щоб, розшифровку особистого генокоду не переплутати, коли тіла на нанопереробку підуть.

— А це що за диво?…

— Тю!.. Чи ви не знаєте, що усі ми — і гудці, і джедаї — є улюбленими Білковими Синами ясновельможного Дарт Вейдера, Великого та Незнищенного? Що все наше життя їм нам у використання надано і йому присвячене? Аби він зміг вивести Всесвіт до безмежної та світлої мети.

— Стоп! Так ото ж і є ото майбуття, про яке ми…

— Не знаю, не знаю, — затрусив головою Люк. — Нічого не знаю! Мені лише про минуле відомо, про сучасне трохи, а про майбутнє тільки начальство знати має. На цьому весь світ тримається.

На слові „майбутнє” він ледь не подавився.

Ігор знову посмикав браслет на руці й тужливо подивився на Соньку. Та відповіла йому таким самим поглядом.

Спохмурнівши, Зоребор знову ліг на лежанку, закинувши ногу на ногу. В печері настала важка мовчанка. Лише Люк пихтів, вовтузячись на краєчку кам‘яного ліжка, наче хотів щось сказати, але ніяк не наважувався. Саме через це першою мовчанку порушила Такаманохара.

— Слухай-но, Люче, — спитала вона, — а що в минулому у вас було? Ну, хоча б тут, на Хоті?

— А база тут була, — випереджаючи гудця, мовив Ігор, не відводячи погляду від низької стелі. — Військова. „Луною” звалась.

Такаманохара було насмішкувато зиркнула на нього, але посміхнутись не встигла, побачивши, як хотіанин згідливе киває у відповідь.

— Вірно, вірно… А кажете, що здалеку ви… Кажете, що нічого не знаєте…

— А й дійсно, звідки?!.. — смикнулася Сонька.

— Статут треба вивчати, — лінькувато відгукнувся хлопець, думаючи про щось своє. — Тобто, літературу… А ви з капітаном лише про матчастину торочите. — І зненацька здригнувся всім тілом, розширеними очима втупившись у гудця: — Стоп! Що, „Луна” й дійсно тут була?!?

— А вона й зараз тут. Просто за цим хребтом, — махнув Люк рукою в напрямку задньої стіни печери.

- І… І що, діє?

— Та ні, здається. Законсервована, здається. Та й навіщо вона зараз, коли електратор контролює увесь Всесвіт?

- І дійсно, навіщо? — обережно спустив ноги з лежанки Ігор. — А подивитись на неї можна? Я б за це, — кинув погляд на сяючий наручник, — ладен дияволу душу продати. А тіло — просто головному квартирмейстеру.

Такаманохара сторожко дивилась на нього.

— Та ні, — знизав плечима хотіанин, — нам ходити в той бік заборонено. І гудцям заборонено, і джедаям, і навіть печерним з унтердартами.

— Отак, значить, — знову знудився Норильцєв. — А як хтось та піде?

— Так зупинять відразу ж. Наглядачка ж бо на руці, координати місце розташування знову ж.

Ігор аж зубами рипнув і йому здалося, що наручник розпочав боляче обпікати шкіру п’ястка.

— Послухайте, — раптом боязко звернувся до нього Люк, подолавши, нарешті, якийсь внутрішній спротив. В голосі його прозвучали поштиві