Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

води не в тому горлі, — навпаки, їх навіть намотували б на ус, їх перетирали б на зубах, про них згадували б цілими роками, коли ми самі про них давно забули б, роздебендювали б у якомусь палаці, де ми їх знайшли б із подивом не меншим, ні?: коли б натрапили на нашого власного листа в коштовній колекції автографів.

Звичайні світські люди іноді бороняться, як обложенці від чужих. Але Ґермантів ніхто не облягав. Люди, далекі їм, ніколи не переступали їхнього порогу. Приголубивши когось, дукиня не цікавилася, яке його місце в товаристві, бо місце давала вона, і статус приголубленого не мав жодної ваги. Вона брала в рахубу лише високі прикмети, а маркіза де Вільпарізіс і Сен-Лу переконали її, що такі прикмети я маю. Але, звичайно, вона б їм не пойняла віри, якби не помітила, що попри всі намагання їм не фортунить закликати мене до себе, і що, виходить, до «світу» мені байдужки, а це в чужакові дукині здавалося запорукою того, що він належить до «людей приємних».

Треба було бачити, як у розпалі суперечки про осоружних їй жінок у дукині мінялося обличчя, якщо у зв’язку з котроюсь із цих паній називалося, приміром, ім’я її братової. «О, вона чарівна!» — вигукувала дукиня з незламною певністю чутливої натури. А все тому, бо ця дама відмовилася знайомитися з маркізою де Шосґро та з принцесою Силістрійською. Та вона нікому й не заїкнулася, що ця дама відмовилася знайомитись так само і з нею, дукинею Ґермантською. Але саме так воно й було, і дукиня відтоді сушила собі голову, чому ця дама ухиляється від знайомства. Вона вмирала від бажання потрапити в її дім. Великі пани так звикли до плазування всіх перед собою, що той, хто їх цурається, видається їм якимось феніксом і приковує їхню увагу.

Чи справді дукиня Ґермантська (потому як я розлюбив її) запрошувала мене через те, що я не прагнув доступитися до її родичів, хоча ті прагнули доступитися до мене? Хто зна. У кожному разі, надумавши запросити мене, вона хотіла почастувати мене тим, що мала найкращого, й усунути тих своїх приятелів, які могли мене віднадити від її дому і які самі її нудили. Я губився в здогадах, чому вона змінила свою путь, коли, зіскочивши зі своєї орбіти, присіла коло мене і покликала мене на обід, — усе це малювалося незбагненним: через брак особливого чуття, яке б нас просвітило. Нам гадається, ніби люди, яких ми знаємо мало, як я дукиню, згадують про нас лише в рідкі хвилини побачень. Але та непам’ять, яку ми їм приписуємо, глибоко помилкова. Коли в німотній тиші, подібній до тиші місячної ночі, ми уявляємо собі, як царівни вищого світу мандрують по небу в безкраїй далечині від нас, ми аж здригаємося з ляку чи з подиву, коли нас бомбують, наче аероліти з вибитим на них нашим іменем, хоча ми вважали, що на Венері чи на Кассіопеї воно незнане, запрошення на обід або ж плітка.

Може, наслідуючи перських царів, які за книгою Естер веліли читати пам’яткову книгу, де були записані імена найвірніших підданців, дукиня Ґермантська, проглядаючи список зичливців, казала собі: «Оцього треба запросити на обід». Але інші думки відвертали її увагу:

В царя ділами так забита голова,

Що він вчорашні за новими забува,

аж глядь, — я сиджу сам-один, наче Мордохей біля брами палацу; тут її пам’ять скресла, і їй заманулося, як тому Ахашверошові, вщедрити мене своїми щедротами.

Але я мушу сказати, що потому, як дукиня Ґермантська вразила мене своїм запрошенням, я знову з дива не міг вийти, але з іншої рації. Я вважав, що скромніше і вдячніше з мого боку не приховувати цього першого свого подиву, а, навпаки, висловити — бодай і з пересадою — свої радощі, невід’ємні від нього. Дукиня Ґермантська збиралася йти на інше прийняття; вона сказала, ніби виправдуючись і побоюючись, як би я не запідозрив бозна-чого — так я чудувався з її запрошення: «Ви ж знаєте, я тітка Робера де Сен-Лу, а він вас так любить, зрештою ми з вами тут уже бачилися». Я відповів, що знаю, і додав, що знайомий також із паном де Шарлюсом і що той «був дуже милий зі мною в Бальбеку та в Парижі». Мабуть, це здивувало дукиню Ґермант-ську, погляд її, ніби щось звіряючи, звернувся до початкової сторінки внутрішньої книги. «Як, ви знайомі з Паламедом?» Це ймення пролунало в устах дукині Ґермантської якось надто ніжно завдяки тій щирій простоті, з якою вона говорила про цю блискучу людину, а для неї лише швагра, кузена, товариша дитячих літ. І в ту каламутну сіряву, в якій мені малювалося життя дукині Ґермантської, ім’я Паламеда вливало якусь ясноту довгих літніх днів, коли вона дівчам бавунцялася з Паламедом у Германському саду. Ба більше: в ту давноминулу пору їхнього життя Оріана Ґермантська зі своїм кузеном Паламедом були зовсім інші; пан де Шарлюс кохався тоді в мистецтві (то вже пізніше він так ґрунтовно зумів приборкати своє захоплення, аж я був уражений, почувши, що то він намалював жовті й чорні півники на величезному вахляреві, який оце розгортала дукиня). Вона могла б мені показати й сонатину, скомпоновану колись для неї від нього. Я й не здогадувався, що барон щасливий володар усіх тих талантів, — він зроду ними не хвалився. Між іншим, панові де Шарлюсові було не до шмиги, що його в родині зовуть Паламедом. Його невдоволення ще можна було зрозуміти, коли його називали Меме. Ці ідіотичні здрібнілі імена свідчать, що велике панство зовсім не розуміється на власній поезії (зрештою юдейство теж демонструє таке саме нерозуміння: сестринця леді Руфус Ізраельс Мойсея звичайно в товаристві називали Момо) і що воно намагається не випинати свого аристократизму. А пан де Шарлюс мав більше поетичної уяви і явно гонорувався. Та все ж здрібнілого Меме він не любив не тому, адже барон відчував нехіть і до гарного імені Паламед. Річ у тім, що, свідомий свого царського роду, він волів би, аби брат із братовою називали його Шарлю-сом, мовляв, могли ж королева Марія Амелія або дук Орлеанський називати своїх синів, онуків, братанів і братів Жуанвіль, Немур, Шартр, Париж!

—