Читати книгу - "Переможець отримає все"

біля розваленої хатини з'явився дірявий Петровий «Жигуль» і, скрегочучи пузом по замерзлих мурашниках, рушив слідом. Обидві машини рухалися строго однаковою траєкторією. І не одразу вражений побаченим Віктор збагнув, що вони з’єднані між собою буксирувальним тросом.

Ще одна зайва секунда була втрачена свідомо. Щоб зібратися, хоч сил не залишилося зовсім. І все ж таки він побіг, набираючи швидкість, у напрямку канави, знаючи, що допомогти дістатися туди першим може тільки диво. А м’який гуркіт був уже за спиною. Потужний гігант легко тягнув за собою цю іржаву бляшанку, що скреготала на кожному горбку. Він обернувся, продовжуючи заплітати ноги вже задки. Чоловік у якомусь чудернацькому капелюсі обертав кермо, прямуючи просто на нього. Віктор послизнувся і впав. Час прощатися. «Прощавай, Зоряно. Пробач і тримайся. Якби я міг з того сві…»

Джип сповільнив рух, і прив'язаний ззаду «Жигуль», що продовжував котитися з гори за інерцією, наздогнав його. І одразу зревів мотор, і чорний гігант, загрібши всіма чотирма колесами, смикнувся вперед. Ривок обірвав трос. Це було зроблено навмисно. «Жигуль» завмер, наїхавши колесами на якусь перешкоду.

«Мадяр» зупинився за десять кроків. Мотор зловісної машини продовжував тихо працювати. Останній подарунок долі. Відстрочка на кілька секунд. Думку закінчити… «Якби я міг з того світу оберігати тебе, то рушив би туди сам, по добрій волі. Адже на цьому однаково…» Замок дверцят клацнув, і вони повільно відчинилися. Так само повільно нахилився вбік силует у кабіні, і чобіт сперся на підніжку. Думка не дістала завершення. Перед ним поставав той, хто був його долею насправді.

Силует на підніжці розігнувся. Очі не вірили в те, що бачили.

А бачили вони Лему.

Він був неголений, на голові — пожмаканий капелюх із доволі широкими крисами, але ніщо не могло завадити Віктору впізнати цю людину. Навіть тут. Навіть у такій ролі. А роль ця не викликала жодного сумніву. Жодної надії не промайнуло в голові, коли зловив погляд Тараса. Ця людина, яку найменше сподівався тут побачити, прийшла не врятувати того, хоча наче претендувала на статус друга. Навпаки — знищити.

Тому й не спромігся Віктор вимовити бодай слова. Не поспішав вітатися й Лема. Саме зараз сповнений відчаю погляд утікача зупинився на задній машині — тій, що призначалася йому. Лема помітив. Неквапно озирнувся й мовив:

— Сідай…

Це був не той голос, від якого божеволіли сотні тисяч людей, хоча й належав тій самій людині. Він звучав глухо та зловісно, ніби з пекла, атрибут якого являла собою ця зловісна чорна машинерія.

— Навіщо? — запитав Віктор.

— Ключі в замку. Ти ж на ньому мав їхати. То їдь. Спробуй. Якщо можеш — рятуйся від «Летючого Мадяра».

Відстрочка тривала. І лише одна думка панувала тепер у його свідомості — як використати її, щоб вижити? Більше нічого. Не скакали в голові хаотичні здогади про те, чому водієм джипа-привида виявився Лема, навіщо цей театр і чому його намагаються посадити у цю бляшанку замість просто переїхати колесами, якщо вже так треба. Не проштрикнуло голову жодним припущенням щодо того, як могла ця людина довідатися, де його шукати. Навіть образ коханої жінки, що з'явився наостанок, як і належало перед загибеллю, канув у небуття. Як вижити… Рука торкнулася крізь куртку пояса, що стискав живіт.

— Не варто, — по-своєму зрозумів цей жест Лема. — Не встигнеш. Краще крути баранку. Пробуй. Ти ж ас…

— У мене немає зброї, — мовив Віктор. — Це… ось…

Він підняв куртку обома руками й показав пояс.

— Там гроші. Ті, які я просив у тебе. Я все-таки здобув їх. Я не можу зараз умерти…

Лема мовчав. А Віктор чітко розумів, що не врятується на цій машині, нехай навіть у неї було би вмонтовано десять «маздівських» двигунів десятьма Франкенштейнами. Зараз від цього вже нічого не залежало — сил не залишилося в нього самого. Ні грама. Ця гора чорного металу просто розчавить його колесами та бампером. Ноги Віктора тремтіли й відмовлялися слухатися. Ось вона, межа можливостей.

Мовчанка панувала неповну хвилину. А потім Віктор заговорив, не добираючи слів. Про те, що гроші потрібні жінці, яку він кохає понад усе, про те, що без них загибель чекає на її дитину, про те, що обоє вони нічим йому не завинили… Це було благання. Ніколи б не зміг уявити цей сильний та суворий чоловік, що колись, стоячи майже навколішки, благатиме ворога про помилування. Але це було справжнісіньке благання, хоча йшлося не зовсім про пощаду.

— Відпусти, прошу тебе. Я повернуся. Мені потрібен один день. Щоб переказати гроші. А потім я повернуся. Присягаюся.

— Що ти кажеш… — скривився Лема. — Таки повернешся?

— Повернуся. Сам. Господи… Я б своє життя лишив у тебе в заручниках, якби знав, як це зробити! Ну повернуся!

Лема не відповів, але Віктор відчув, що ця людина, яка невідомо за що бажала знищити його, вагається. Він дійсно вагався! І марно намагався Віктор зазирнути в його очі. На це б іще стало сил. На те, щоб кинутися вперед і, пролетівши цих десять кроків, видерти його з машини — ні, а на це б іще вистачило. Та сутінки густішали, а пожмаканий капелюх кидав на обличчя Леми ще більшу тінь.

— Я повернуся. Не губи їх… Прошу тебе…

— Гаразд, — нарешті мовив Лема, який, вочевидь, не просто слухав ці благання, а ще й обдумував щось своє. — Я тебе відпущу. Але якісь гарантії мені потрібні. Тому в заручниках… нехай залишиться вона.

Хай яким було виснаженим його тіло, а в грудях, десь низько, під ребрами, вмить утворився якийсь згусток, щойно до нього дійшов зміст сказаного.

— Ти даси мені номер отого її рахунку в Німеччині. І гроші, звісно, також залишиш. І їдь собі… якщо воно поїде без буксиру. — Лема зневажливо кивнув головою на Петрове творіння. — Я сам перекажу гроші. Сьогодні. А ти мені даси координати людей, яких нагрів. Даси зараз і так, щоб я міг переконатися, що це правда. А тоді гуляй. Я задзвоню тобі, коли сюди приїхати. Сподіваюся,