Читати книгу - "Підняти вітрила!"

вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.

— Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, — сказав Герасім, кивнувши головою.

— Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?

— А чому б нам не залишитись, пане? — сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. — Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?

— Ось так?! — нарешті зрозумів усе Антон. — Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.

Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!

А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.

Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.

І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.

Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?

Тоді капітан «Сперанци» вдався до хитрощів. Якщо Мартін Стрікленд має хату, то чому б і йому, капітанові, не зробити таку саму? Він попросив аборигенів допомогти йому, ті з радістю погодились. Одного дня частина людей не пішла збирати золото, а залишилась по цей бік річки.

Ліс задзвенів від стукоту сокир. Дерева падали і швидко перетворювались на колоди. Алкалуфи ввечері одержали замість спирту консерви й сухарі, чому особливо зраділи жінки й діти.

Невдовзі під наглядом плотогона хата була зведена, схожа на хату в Карпатах, з гостроверхим дахом, теж із колод (ґонту вирізувати забарно, та й дерева підходящого нема).

Три сім'ї алкалуфів досить боязко сприйняли цей дарунок, дізнавшись нарешті, що хата зроблена для них. Це сталося в середині березня, коли літо наближалося до кінця, а дощі ставали дедалі пронизливіші й холодніші.

Ті, що залишились надворі, довго ходили навколо хати, боязко заглядаючи туди й сторожко прислухаючись, чи не сталося там чогось злого. Час від часу котрийсь із алкалуфів просовував голову у вікно, пересвідчувався, що люди ще не заснули, і всі чекали, коли почнеться якась непояснима біда.

Хто каже, що людина не може відвикнути від лиха, якщо вона народилася разом з ним, бреше, і його не треба слухати.

Прийшла зима на Вогняну Землю… Був серпень.

О цій порі в нас дозріває кукурудза, а тут б'є град, обчісуючи листя на деревах. Тут нема сильних морозів, як у нас узимку, не покриває землю сніг — він лежить тільки в горах, але ж до дідька холодно!

Окрай лісу виросло ціле селище з центральною вулицею, прокладеною під шнурок, ще дві пролягли впоперек.

Поні теж мали конюшню, біля конюшні була й повітка, куди алкалуфи приносили оберемки гілок — корм для маленьких коників, бо вівса їм не вистачало.

«Сперанца» ще раз сходила в Ушуайю й привезла продуктів на тривалий час.

Одразу з настанням зими неподалік звідси з'явилися тюлені. Тепер алкалуфи ходили на полювання й мали нарешті вдосталь харчів, а зі шкур моряки навчили їх шити одяг, щоб не ходити голяком у холод.

Поки одні люди вчили алкалуфів господарювати, а другі збирали золотий пісок, Антон Лупан вивчав околиці, чекаючи нагоди, коли зможе розкрити найбільшу таємницю за горами — невідому землю. Вірний обов'язкам, які взяв на себе ще коли був із П'єром Баяном, він залишився зараз сам-один і за начальника експедиції, 1 за геолога, і за географа, і за метеоролога — капітан «Сперанци» стежив за погодою, уточнював карту, збирав рослини, мінерали та лісову живність, з якої потім робив опудала з завзяттям натураліста. У трюмі більшало золотого піску, а в каюті на кормі — птахів і звірів, чимало з яких були невідомі європейцям.

Капітан перевірив на витривалість і поні, узявши їх з собою в одну зі своїх мандрівок. Маленькі чотириногі йшли, мов справжні гірські коні, несучи на собі чималий вантаж.

Отже, людям буде значно легше, бо інакше довелось би нести на собі всю поклажу й харчі.

Щоб узяти провідників і помічників з-поміж алкалуфів, не могло бути й мови. Боячись злих духів у горах, жоден з них не зважувався вирушити в експедицію.

Вершини гір і далі затягував непроглядний туман. Так тривало весь березень і квітень, коли стояла ще гарна погода, а селище алкалуфів розбудовувалось. Потім настала зима, екіпаж порався біля корабля й допомагав тубільцям. Частина з них і далі збирала золото для Мартіна Стрікленда, але моряки привчали їх до корисніших занять, зокрема до полювання.

І справді, аборигени привчилися шукати по лісах, тепер їхні жінки й діти не страждали від голоду, як у минулі зими. Але й жінки не сиділи марно. Зі шкур борсуків вони навчилися шити постоли, щоб їхні чоловіки не ходили босоніж на полювання.

Мартіну Стрікленду було байдуже до їхнього способу життя, зате не байдуже, що ті почали господарювати. Кількість збирачів золота зменшувалась, за останній тиждень не вдалося набрати навіть одної пляшки піску.

Нарешті терпець йому урвався, і одного дня він послав Педро до капітана «Сперанци».

— Що таке, Педро? — спитав капітан, здивований, що бачить