Читати книгу - "Король стрільців"

жвавим кроком поспішає на наше подвір’я.

— Прошу пана інструктора, — крикнув я тоді, — панотець ідуть до нас!

Сиґнали СОС були вислані мною майже впору, бо мій неоцінений пан інструктор успів ще скочити в штани і натягнути на себе сорочку.

— Слава Ісусу Христу! — сказав отець парох саме тоді, коли пан Макс пробував затягнути скарпетку на одну ногу.

Ми обидва в унісон відповіли: «Слава навіки», а пан Макс поскакав, як бузько, на одній нозі, привітати отця пароха з ім’янинами.

— Вибачте, отче, що я в такому нужденному стані… — пробував тлумачитись, але о. Володимир не дав йому багато часу на виправдування, а рішуче скомандував:

— Пане Максе, швидко збирайтеся! Рятуйте ситуацію.

— А що сталося?

— Ох, така неприємність, щоб ви знали! Отцеві Каштановичу вкрали золотий годинник!

— Де, коли?..

— У нас, на Богданівці. В трамваю.

Від такої несподіванки мій пан інструктор аж присів:

— Ов, та ж то ґранда, якої світ не бачив! З того готова вибухнути війна між Городком і Знесінням — за тяжку зневагу їхнього пароха!

— Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв’язки з різними елементами…

— Прошу сюди, отче. Прошу до покою.

Обидва зникли за дверима так званого «покою», і дальшої їх розмови я не міг ні почути, ні підслухати. Але моя уява зразу стала гарячково працювати: «Вкрали золотий годинник!», «Ґранда, якої світ не бачив!», «Війна між Городком і Знесінням!». Го-го, — подумав я собі, — тут кнується якась грубша авантюра.

Поки я вспів це подумати, мій неоцінений пан інструктор випав бігцем з покою, вже в черевиках і в краватці, на ходу розчісуючи повісмо волосся на голові. Наш парох поспішав за ним, підбігаючи і напоминаючи його, теж на ходу:

— Пане Максю, зробіть це для мене і для добра парохії! Я вас дуже прошу!

— Зроблю все, що в моїй силі, хоч не ручуся за успіх. Ну, спробую.

Через кухню тільки перешуміли і вже були надворі, а я ще зачув, що о. Володимир і там лебедів: «Пане Максю, я вас дуже прошу!» Моєї приявности в кухні отець парох, здається, і не запримітив, хоч я двічі поцілував його в руку: коли він увійшов до кухні і коли виходив.

Ця несподівана подія геть перекреслила мої празникові пляни. Я вже не йшов під вікна парохіяльного будинку підглядати, як отці празникують, не тягнуло мене під церкву, де мої ровесники облягали будки з прецлями, мороженим і цукерками. Не вабила мене більше своїми чарами площа Робітничого Спортового Клюбу, де крутилась карузеля під музику катеринки.

А втім — той карузельний спорт абсолютно не оплачувався: перекрутишся раз на дерев’яному конику і мусиш потім за те через півгодини попихати дрючок, щоб ціла та старосвітська машинерія рухалася.

Ні, ні! Якийсь таємний голос шептав мені — не відходити задалеко від хати, бо вона готова стати незабаром ареною надзвичайних подій! Що вони будуть надзвичайні — в цьому я мав стовідсоткову певність: куди лише замішалася особа мого інструктора, пана Макса, там обов’язково мусіло вискочити щось несамовите.

Ну, і вискочило!

2

Розбудив мене легкий гамір на подвір’ї…

Так, треба признатись, що, вичікуючи «надзвичайних подій», я в звичайний спосіб задрімав, кучкуючи на «недокінченій симфонії». Був тихий літний вечір на Богданівці. Празниковий ярмарок поволі ущухав. Але в будинку парохії ще рясно горіли вікна, ще там комусь співали «многолітствіє», а потім «Крилець-крилець» напереміну.

Правда, вже трішки хриплими голосами.

Тим часом у півсутінку вечора під нашу хату наближалися три постаті: два отці духовні і мій неоцінений пан інструктор. Отут, звичайно, я мусів рішитися на один сміливий крок, який раніше уплянував: сховатися в шафу з убранням. Я так і передбачав, що в обличчі подій, які назрівали, присутність такого свідка, як я, буде не на руку цим трьом дорослим особам, і що пан Макс просто візьме мене за боже пошиття та й викине з хати.

Саме тому я заздалегідь пішов у «підпілля».

З шафи крізь легенько відтулені двері я міг цілком добре бачити кожного, хто сидів чи стояв до мене лицем. Отже, насамперед побачив о. Каштановича, а радше його чорну бороду і рум’яне та трохи сердите обличчя. Наш парох о. Володимир сів обернений плечима до шафи, але я зараз пізнав його по лагідному і немовби стривоженому голосі.

Панотці посідали за стіл, а мій неоцінений пан інструктор тим часом замкнув вікно і щільно засунув фіранку.

— Здається, ми досить добре законспіровані, — сказав пан Макс. — Ви, отче-парох, розуміється, не розбубнили цього випадку?

— Абсолютно — ні! Ніхто не знає, куди ми пішли. Я сказав панотцям, що йду підпровадити отця професора до трамваю.

— Ясно, що ніхто не сміє знати! — додав від себе о. Каштанович, нервово шарпнувши бороду. Потім попросив склянку води, казав, що має спрагу…

— І мені язик присох до піднебіння, — пожалівся наш о. парох цитатом із св. Письма.

Помітно було, що обидва отці хвилюються, подібно як і я в шафі, вичікуючи надзвичайних подій.

Пан Макс подав їм по склянці води і важко сів на «недокінчену симфонію»:

— За десять мінут повинні тут бути, — сказав.