Читати книгу - "Смерть у Києві"

путнього не мовив. З князями воно все так. На ловах ти йому вказуєш, у яку дичину поціляти, коли ж він промахнеться, то винен той, хто вказав, а не той, хто стріляв.

— Гірке досвідчення битих, але ще гіркіше тих, хто б'є. Небезпечний чоловік, який зовсім не має гіркого досвіду, — так само роздумливо промовив Дуліб…

— А он і досвідчений, — стиха проказав Іваниця, бо назустріч їм скакало зо три чи чотири вершники, попереду яких розвіював довгополою, тороченою бобровим хутром хламидою боярин Ізяславів Петро Бориславович, в маленькій бобровій шапочці, з маленьким мечем на довгій коштовній перев'язі, з коротенькими ручками, весь якийсь мовби чи то зібганий, чи то вкорочений.

— Мале спішить до великого, та тільки де ж те велике? — ще додав насмішкувато Іваниця, якому досить було раз побачити високовченого боярина, щоб відчути його зверхність і зневагу, а тепер платити тому тим самим.

— Привітання, привітання! — не без подиву замахав пещеною ручкою, вивільняючи для ґречності її з пухнастої рукавички боярин Бориславович, звертаючись, ясна річ, не до обох, а лише до Дуліба, два ж його привітання мовлені були не з розрахунку на кількість зустрічних, а для надання ваги своєму слову, що, як відомо, від повторення не псується, а відповідно посилюється.

— Здоров будь, боярине, — відповів Дуліб і хотів поминути Петра, але той притримав свого коня, отроки, які супроводжували боярина, стали й собі, тож довелося зупинитися.

— Не відав, що квапишся до князя в гості, а то зачекав би на тебе.

— Вельми вподобав я тебе, лікарю. Так мало в нашій землі вчених людей. Землю шкрябати та діяти лови — це приступно також рабам, а мечем може вимахувати кожен дурень. Наука ж — лиш для обраних. Тому радієш, коли стрічаєш чоловіка…

— Здавалося мені, маєш високовченого співбесідника — ігумена Ананію, — нагадав Дуліб.

— В ньому доволі красномовства, та мало мудрості.

— Ніхто не знає, де знайде на цій землі. Учні Христа були найтемнішими людьми в Галілеї, як відомо тобі, але завдяки цьому стали обранцями неба. Ти теж, боярине, не шукаєш собі цікавого співрозмовника в Києві, де, сам кажеш, міг би знайти, а добираєшся до неблизького княжого двору, хоч, певно, й не сподіваєшся ні на красномовство, ні на мудрість його нинішнього власника.

— Невже князь Ростислав не прийняв тебе на Красному дворі? — не повірив боярин.

— Поїдеш — довідаєшся!

Дуліб торкнув коня, змахнув Петрові на прощання рукавицею. Той, як чоловік чемний, підняв руку без рукавиці, поважав свого співрозмовника, вичував за собою силу незламну, тому й міг дозволити собі розкіш бавитися в ґречність навіть на тріскучому морозі.

— Оце! Обдурив ти його! — захоплено вигукнув Іваниця. — А повірить?

— Не повірить, хай спитає князя.

— Та ж той йому своє „а!“ — і годі.

— Тим ліпше для нас з тобою.

— Що для мене ліпше, ти вже й не відаєш, лікарю.

— А ти сам?

— Про те скажу собі самому.

Важко, неможливо розповідати про те, чого немає, бо для сповіді існує лиш те, що назване словом, коли ж слово ще не народилося, коли не з'явилися ті речі, які просяться в слово, тоді ми щиро й безстрашно проголосимо своє незнання і розведемо руками коли й не безпорадно, то принаймні в очікуванні ліпшої нагоди. Тим часом, щоб не збожеволіти від подробиць, якими неминуче сповнене життя двох самотніх чоловіків, самотніх, скажемо прямо, не лише в Києві, а мабуть, і в цілому світі, бо причетність до людства дається кожному з нас минулим, а Дуліб та Іваниця без особливої охоти відбігали думкою в минуле, адже один, власне, й не мав ще там нічого, а другий — саму гіркоту, то, повторимо, щоб вчасно й доречно уникнути нестримних, іноді, може, й болісних подробиць, поминемо ту незначну кількість днів, яка відділяла зиму від весни, і зосередимо свою розповідь на подіях, принесених теплими вітрами і бистрими водами.

Весна вдарила така дружна й несподівана, що розтопила глибокі сніги, пробудила ручаї ще до того, як на ріках скресла крига, і ось несамовиті, каламутні води пішли поверх льоду по Дніпрі й Почайні, в одну ніч розшаліло кинулися на береги, в одну ніч затопили річища, підмили греблі, знесли загати, потрощили оселі, розметали будівлі; люди гинули в розклекотаних розливах безмовно й безтямно, бо навіть ті, хто споконвіку жив коло води, кого заливало щовесни, хто щоразу кричав розпачливо: „Рятуйте, добрі люди!“, тепер не встигли подати й голосу і або ж загинули теж разом з усіма недосвідченими, необачними, довірливими, байдужими, або ж устигли порятуватися, вихопившись з кінецьсвітньої стихії хто як був.

Кричко належав до тих, що порятувалися, та одна ніч відібрала в нього все, що мав; розтелесована вода знищила його оселю, доменицю, забрала всі запаси руди, вапна, дров, вугілля; спливло десь у чорні безвісті все його небагате майно; він прийшов удосвіта на двір до Стварника напівроздягнений, вимоклий, лихий на все на світі.

— Навіть небо проти простого чоловіка! — кричав він посеред двору і не хотів зайти переодягнутися й обсохнути. — Дяка Дніпрові — хоч добавить Києву жебраків та мертвяків, бо ж бідолаха Ізяслав як не старається, а не може пустити наш город з торбами по світу!

Дулібові все ж таки вдалося завести до себе Кричка, але той не вгамовувався, кресав очима, був ніби несамовитий, поривався кудись бігти, кричав:

— Піднімати люд треба! Колотити! Проти всіх на світі! Проти самого Бога! Піди, лікарю, за брами Києва, поглянь, що твориться біля підніжжя валів. Тоне Київ, потопає. А що діється тут, на Горі?

Горі було байдуже до того, що діється десь унизу, в глибинах, де в слизьких багновищах роїлася біднота, поставлена віч-на-віч супроти стихій, незахищена, призначена до жертов. Що більше страждань випадало на низ, то спокійніше почувалася Гора, то впевненіше тривала далі, поставлена не для дріб'язкового помічання всього неминучого й низького, а лиш для просвітлення, далекосяжного бачення, для освідомленої передбачливості.

Гора бачила, як у далекій далечі перед полками Ізяславовими Суздальська земля впала ниць, як ополонилися вони челяддю, худобою, кіньми, як рвалися до самого Суздаля, творячи по путі таке, що для опису не хочеться витрачати слів.

Гора не мала сили стримати розмаху своїх зазіхань. Вона волала мовби аж через ліси й простори до свого здобичливого князя: „Мало! Мало! Мало!“, і той гнав воїв далі й далі, але й у тих краях вдарила несподівано рання весна; вже на вербну неділю, так само як коло Києва, пішла вода поверх криги по Волзі й по Молозі, коні брьохалися в тій воді по