Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

нього, мов від дитини, — в нього цукор завищений. Батьки працювали, я ходила до школи.

«Що, сміла?» — мене діставали цим у школі. Я не була смілива, однак, якщо треба, могла за себе постояти. І за подруг. «Як ти сміла...» — мати недовершувала, нам обом робилося весело. «Ну йди вже, — лагідніла, — але більше так не роби». Місце мого народження вберігало мене від нагінок. Громовідвід, об який розряджається блискавка.

Другою книжкою, яку Євген привіз із собою, був Турянський. «Поза межами болю» Осипа Турянського. Ніхто з нас не чув про такого автора. У школі про нього не згадувалось.

Євген добув томик з наплічника і заходився читати. Він читав уголос, спершу тихо ворушачи губами, ледь чутно, як проказують молитву. Здавалося, наче він озвучує Біблію, як представники деяких християнських течій, які роблять це часто прилюдно, щоб привернути увагу. Ні, не до себе, а до написаного. Їм здається, що всі біди від того, що ми надто далеко відбігаємо від тексту. Я не знаю, чи Євген робив це для того, щоб зацікавити нас.

Помітивши, що ми прислухаємося, він підніс голос, як підкручують, вловивши щось важливе, радіо. Євген читав Турянського вечорами, в перервах, при світлі полумʼя, що танцювало танець, перекладаючи написане в ній мовою рухів, світла і тіней, що зʼявлялися і зникали. Поки людина здатна відчувати біль, вона жива.

Його вразила метафора мистецтва. Скрипка, яка ні на що не годилась, крім як розпалити багаття, її остання роль, її найважливіша для людини в безвихідних обставинах мелодія. Музичний інструмент не зміг відвернути війни — ні грою, ні символічністю. Людина не водитиме смичком по струнах, коли коцюбіють руки і ноги, коли мороз обпалює лице, як вогонь. Скрипка не виконала тієї функції, яку в давнину покладали на предмети. Її залишалося розтрощити. Наскрізь автобіографічна оповідь, наче герой вижив, щоб описати свій досвід. Мистецтво втратило вартість. А може, він помер? Фізіологічно живий, але загинув духовно, культурно? Що робить нас тими, ким ми є, і до якої межі ми ще люди, а коли вже ні?

Євген натрапив на Турянського випадково. Турянський зацікавив його — зовсім не метафорою (то сталося згодом, коли прочитав книжку), а схожістю. Турянський йшов через перевал — тими самими гірськими стежками, що й він та його товариші. То був шлях смерті, яким він пройшов і вижив. Й ось українець через сотню років приїздить туди відпочивати. Який звʼязок міг бути між ним і письменником з віддаленої епохи, між якими пролягло стільки часу? Турянський українець, і Євген українець. Для Турянського воно було не зовсім чуже і не зовсім своє, для Євгена теж. Лише Турянський йшов з півночі, він — з півдня. І сто років. І — війна.

Боюся, це ілюзія, що світ змінюється. Сьогодні він такий самий, як тисячу років тому. Змін зазнають несуттєві речі; засліпленим ними, нам здається, що ми здійснили неймовірний прорив. Проте ми поводимося так само, як перед тим, так само воюємо і ненавидимо, як вчора і передучора. І кохаємо.

Достоєвський написав, що світ врятує краса. Він вийшов з родини греко-католицького священика. Майже дві тисячі років перед ним чоловік на імʼя Ісус, чиї батьки з Назарета, а він сам народився у Віфлеємі, проповідував, що світ врятує любов. Вона не врятувала його, проте він вірив, що вона здатна врятувати світ. Він приніс себе в жертву в цій надії.

Ті, хто загинув на Майдані, принесли себе в жертву в такій самій надії. Достоєвський вловив дух біснуватості, що невдовзі заполонив Європу. Достоєвський — брехун; смішнішої і карикатурнішої фігури, ніж князь Мишкін, я не зустрічала. Мишкін — цнотливець. І брати Карамазови. І Раскольніков, який зарубав Альону Іванівну. Раскольніков — карикатура на християнство; дзеркало, в яке вряди-годи варто зазирати. Достоєвський брехав, щось у ньому сигналізувало, що він бреше. Проте, блукаючи манівцями, рідко хто так близько ходив довкола правди. Нещодавно я читала японського письменника Ое, він переписав Достоєвського, скинувши з його героїв облуду цнотливості, як скидають красиву обгортку, і тоді оголюється те, що насправді.

Нас відмалку загортають в такі обгортки. І якщо ми поступово навчаємось обходитися без памперсів, то від пелюшок лукавства звільнитися незрівнянно складніше. З цього рідко хто здатний виплутатися, поодинокі особистості.

Смерть забирає тих, хто любить життя, вона раптом шкодує його їм. Світ зміниться тоді, коли люди не гинутимуть заради чогось, а житимуть.

Лукавство заводить у глухий кут. Тоді — війна. Хибне ословлення світу, хибне розуміння себе і своїх бажань, брак сили волі сказати правду. Вберегти нас може лише правдиве називання.

Я боюся тієї зустрічі. Я боюся зустрітися з ним. Я боюся побачити його — боюся того, що прочитаю в його погляді. Боюся ступити крок, наче за ним — провалля, порожнеча. В нас спільні батько і мати. І кімната, в якій ми виростали.

Кілька разів він приїздив до батьків — потайки, ні з ким не зустрічаючись, а потім безслідно зник. Він переховується, батьки переживають за нього; для них він усе ще їхній син. Попри все їхній син. Вони не мають поняття, де він. Інколи він телефонує їм. Тоді ще він приїздив до них.

Того дня я приїхала, не повідомивши батьків; я часто приїздила без попередження. Батько розмовляв з кимось, звідкись з глибини помешкання долинав інший чоловічий голос. Я прислухалася. Коли він пролунав ближче, я впізнала його. Пальці зʼїхали одвірком, так і не натиснувши на дзвінок. Я зупинилася в Надюсі. До ранку я проплакала, вранці Надюся пішла на роботу, а я вернулася в Київ.

Я не вірю, що це він. Що він на таке здатний. У нього сімʼя і дитина. Хай втече в Москву, будь-куди, куди-небудь в Росію. Я не хочу бачити його. Я не хочу зустрітися сам на сам з його поглядом. Хочу забути його. Хай живе десь там і десь там буде щасливим, хай невідомими вулицями пересуватиметься людина, чужа мені. Наш ворог роздає їм громадянство, йому потрібні такі, як мій брат. У мене є брат — це твердження хибне чи істинне? Ніхто не може дати на нього відповіді, жодний філософ. Колись у мене він був. Нехай це залишається в минулому часі.

Він не ставився до мене ні добре, ні погано. Як брат до сестри. Інколи кпив, тоді як я зі шкіри пнулася, щоб бути такою, як він. Подібною до нього. Для цього я навіть одягалася по-хлопчачому. І ганяла на спортивному майданчику у футбол, не усвідомлюючи, що все те заради нього. Таким чином я домагалась його визнання.

Бувало, він розмовляв