Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— А що не так, єнотику? — виклично вточнила я. Ні, я Бетмена у сутичці з Джокером не відстоюватиму, але потрібно одразу натякнути Соретті, що йому до одягу, в якому я лягаю у ліжко на самоті, зась.

Це поки ще я маю, де спати.

Я розуміла — і відчайдушно надіялася, — що Тоні мене не виганятиме, я була майже певна в цьому, та для душевного спокою й більшої рівноваги хотілося б почути це буквально.

— Нехай Сильвія просто підбере тобі щось… Гм-м… Не таке вбивче… — запропонував він.

Я схрестила руки на грудях. Схоже, обрав він шлях спротиву. Заперечення. І тортур.

— І кого ж вбиває Брюс Вейн на моїй дупі?
— Здається, моє лібідо.

— Тобто зірвати його з мене тобі не кортить?

У цьому був весь секрет? Я мала допетрати раніше й постійно носити штани з героями коміксів, щоб ніколи не опинитися в ліжку з Соретті? Чи це лише б відтермінувало неминуче?

— Звикай до того, що відтепер не купуватимеш мені одяг. Capisce[2]? — похитала я головою. Та моїх вправлянь з англо-італійської ніхто не оцінив.

— Елізабет… — зітхнув він, ніби використання мого повного імені мало щось змінити.

— Ентоні?.. — передражнила я.

Наші погляди зустрілися. Хоч мені й було важкувато не опускати очі, не зазирати під розщебнуту сорочку й не хотіти пройтися долонькою по темному волоссю, що вкривало рельєфні груди Тоні. Погратися з ним, можливо, полоскотати. Це вже перетворювалось на звичку. Торкатись його у відповідь, постійно, відчувати потребу у цьому.

Здійнявши брову, Соретті вточнив єхидним тоном, прямо заявляючи, що відступати він не збирається:

— Ти ж розумієш, що мені ніщо не завадить?

Це до моменту, коли я вперше викину ті лахи з вікна. Якщо, звісно, ніщо з них мені не впаде в око. Тоді усі принципи доведеться запхати коту під хвіст, а він, бідолашний, ще від текільної ночі до кінця не оговтався.

— Крім цього нам варто обговорити ще дещо…

Якщо ми вже торкнулися цієї теми, чому б заразом не розставити всі крапки над і, чи лишаюсь я жити у пентхаусі разом з ним, чи мені вже зараз потрібно придивлятись до вільних лавок у найближчому парку.

Соретті зробив глибокий вдих, скосив очі на пляшку, немов роздумував, чи варто ковтнути рідкої хоробрості, та усе ж таки відмовився від цієї ідеї, і прошелестів незвично тихо для себе:

— Так. Вибач.
— Га? — ікнула я, не одразу збагнувши, що зараз сталося.

Це він що, дійсно вибачився? Мені не почулося? Це не був протяг чи якийсь привид, що завівся в нас, переплутавши хмарочос з древнім замком?

Тоні облизнув губи, та робив він це геть не для того, щоб привабити мене, а немов змащував їх, щоб важкі слова було простіше вимовляти.

— Я наразив тебе на небезпеку, Елізабет. Я знав, який він ненормальний. Та усе одно потягнув тебе на ту вечірку і демонстрував як якийсь трофей. Це ж я тоді врятував Саванну від нього. І зацідив йому по пиці просто в його готелі. З того часу мене туди не пускають і Джаспер саме через це мене ненавидить, Петра тут ні до чого.

Отакої.

Я застигла, дивлячись на Тоні, на те, як він, нервуючи, крутив між пальцями срібну підвіску, навіть не задумуючись про це, як опустив очі й вивчав пульт на кавовому столику, і прислухалась до своїх емоцій. Чи звинувачую я його? Чи злюся?

Мабуть, я дурна, та нічого з цього я не відчувала.

Джаспер — паскуда. І, враховуючи те, що майже усі клієнти агенції Летті знайомі одне з одним, нехай від покоївок вона вимагала повного мовчання, він міг наздогнати мене будь-де, в іншого боса. І познущатись з мене разом із приятелем. Тільки зараз усі ці можливі страхіття з’являлись у моєму мозку. Раніше я ніколи не думала про це. Дійсно дурепа.

— Може, замість вибачень ти просто дозволиш мені лишитися? Хоча б тимчасово. Тепер, коли я безробітна… — прикусивши ніготь великого пальця, я з надією глипнула на Тоні. І непевно всміхнулася.

Спрацювало.

Колишній бос — і, ймовірно, мій хлопець, — миттєво нахмурився.

— Чого б це я тебе виганяв?

Карі очі пропекли мене обуреним поглядом. І я вкотре — даремно — прикинулась оленятком, кокетливо змахуючи ненафарбованими віями.

— Я просто мала почути це.

А ще змусити тебе припинити картатися.

— Я хочу, щоб ти зосталася в пентхаусі, Бессі, — розтягуючи слова, щоб до мене точно дійшло з першого разу, промовив Соретті. — Хочу бачити тебе кожен день. Хочу чути твій спів у душі, — що? Куди це його занесло? Я ніколи не співала у душі! — Ні, власне я цього вимагаю. Щоп’ятниці я навіть миритимусь з Бетменом. Ти можеш перебратися до моєї спальні. Або лишитись у своїй, якщо тобі потрібен власний простір. Бо так, визнаю, — схилив він голову на груди так, що я мала змогу побачити його маківку з розкуйовдженим в ідеальному хаосі темним волоссям, — з побаченнями в мене не склалося. Мені простіше споювати тебе вином та зваблювати щодня, ніж… Ну оте усяке романтичне… — махнув він рукою з пляшкою, вміст якої хлюпнув, схоже, погоджуючись із ним.

Дивовижно, Соретті і пальцем не торкнувся мене, а по шкірі прокотилася хвиля тепла, тільки виходила вона не зі звичної місцинки між ніг, а зародилася десь у грудях.

Який він усе-таки йолоп. До біса знадливий йолоп. З котрим ми ладнали, мешкаючи разом, ще до того, як я в алкогольному тумані розсунула перед ним ноги. Я хотіла цього знову — потребувала затишку та спокою, дивного, чудернацького спокою, який здатен подарувати мені лише Тоні Соретті.

— І покоївку нову не найматимеш? — спершись ліктем на синю спинку дивана й поклавши щоку на долоню, вточнила я, ледь тамуючи усмішку.

— Клянуся, — запевнив Тоні. А потім додав: — Та я нічого не матиму проти, якщо ти зрідка наводитимеш тут лад.

— В білизні? — одразу нашорошилась я.
— Тільки без Бетмена, благаю, — склавши долоні разом, ніби він звертається до найвищої інстанції, попросив Соретті.

— В мене є ще білки, — пригадала я, подумки поринаючи у свої запаси одягу.