Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Ось тільки мозок її все ніяк не хотів у це вірити. Вона ж із нею говорила, і навіть допомагала тоді нести речі нещасної Лани – зараз, якщо згадати про це, вся та ситуація поставала у значно похмурішому світлі. 

 – Навіщо ви це робите? – запитала Йовіла. Вона уважно стежила, щоб Божена не наближалася до тесака, але стара, здавалося, і не збиралася цього робити. – Навіщо допомагаєте їй? Невже вам подобається вбивати?

Божена дивилася наче крізь неї. Можливо, вона не бачила у Йовілі навіть справжньої людини. 

 – Накази моєї панни – мій закон, – тільки і проскрипіла вона. – Я їй винна до смерті, і до смерті нестиму свою ношу. 

Йовіла не стала випитувати. Можливо, між Аніт і Боженою була своя темна історія, але останнє, що зараз їй потрібно було – так це просякнутися співчуттям до вбивці. Це була помилка, через яку перечіпалися надто багато людей, і Йовіла не збиралася ставати однією із них. Навіть без цього у неї було по горло проблем. 

Далі вони сиділи у тиші – можливо, найбільш напруженій з усіх, які тільки доводилося чути Йовілі. Вона стежила за Боженою і намагалася почути хоча би найменші звуки, щоб вчасно почати кричати – і щоб її врятували. 

Божена ж не відривала від неї погляду – наказ Аніт “приглянути” вона сприймала надзвичайно буквально. Через це Йовіла не могла почати смикати мотузки чи робити хоч щось для власного визволення; та зараз би це було однаково марно. Навіть якби вона встигла якимось чином досить швидко позбутися мотузки на руках, скованими залишалися і ноги, а за цей час Божена точно би встигла її вбити. Досвіду у цьому покоївці було не займати. 

Раптом почувся стукіт ніг. Йовіла вже майже розтулила рота, щоб почати кричати, але вчасно зупинила себе – почувся стукіт у двері, точно такий самий, що й раніше. Йовілі було важко визначити, скільки часу пройшло відтоді, як Аніт пішла кудись нагору – двадцять хвилин чи вже година? Вона вже не розуміла нічого. Можливо, вже навіть настала північ. 

Божена демонстративно прихопила із собою тесака і, зваживши його у руці, пішла до дверей, кинувши на Йовілу дуже довгий застережливий погляд. Та дивилася у відповідь, навіть не кліпаючи. Вона не знала, чи прийшов її порятунок, чи смерть. 

Почувся скрип – і очі Йовіли за цей час настільки звикли до сутінок підвалу, що вона змогла розрізнити малесеньке віконечко світла удалині – виявляється, Божена відчиняла не усі двері, а тільки невелику заґратовану фіранку. Це… можливо, погіршувало справи для неї – щонайменше, зменшувало шанси на втечу. Ось тільки втеча поки що була настільки недосяжною, що про неї не варто було і мріяти. 

Божена і невідома за дверима про щось говорили – недовго, навіть менше, ніж минулого разу. Після цього клапан світла зник із оглушливим скреготом, а Божена покрокувала назад – і чомусь її кроки здавалися Йовілі останніми цифрами у відліку її життя. 

 – Пощастило тобі, – проскреготіла жінка. – Я зараз піду. Ось тільки радіти ти будеш недовго. 

З цими словам вона заходилася вишукувати щось у шафах і шухлядах, що стояли далі від Йовіли. Вона витягла звідти кілька камінців і понесла їх далі – у темряву. Зовсім розмито вона бачила, що покоївка розклала їх у кутах кімнати, що все більше нагадувала їй якусь підземну тронну залу. 

Після цього Божена подріботіла до виходу – так, наче дуже, дуже сильно поспішала. 

Двері після декількох повотортів ключа відчинилися, і Божена пішла. Втім, зачинити за собою їх вона, на жаль, не забула. 

Йовіла залишилася сидіти. 

Спершу в ній щось опало і розслабилося – як наче те, що Аніт і Божена пішли, змінювало усю справу, і тепер вона не сиділа зв’язаною десь посеред підземель велетенського палацу. Зовсім скоро її мають знайти. Зовсім скоро Вітан прийде по неї, або Яр, або хтось із варти. Її мали знайти. 

Хвилини спливали одна за одною, і Йовіла весь цей час намагалася розхитати пути на руках. Виходило кепсько – ті, може, і були тонкими, але міцності їм точно не бракувало. У якусь мить вона випадково зачепилася оправою перстня, що їй подарував Вітан, за мотузку. Палець боляче потягло. 

Йовілі знадобилася всього мить, щоб зрозуміти, що вона має робити. Вона почала швидко водити рукою з кільцем по мотузці, наскільки могла, зачіпаючи її волокна. Це працювало; повільно, значно повільніше, ніж їй хотілося би, але працювало. 

За усією цією роботою Йовіла ледь не пропустила мить, коли десь далі у кімнаті сам собою із висоти звалився якийсь камінь. Йовіла завмерла; вона прислухалася на межі своїх можливостей, але звук пройшов, і навіть його луна вже згасла, але нічого не сталося. І тоді Йовіла повернулася до роботи. 

Вона думала, що щось у повітрі наче змінилося; вона ще не розуміла, що саме – таке воно було тут густе і вологе, але щось відбувалося. Від цієї незрозумілої зміни Йовіла подвоїла свої зусилля. З кожною миттю вона все більше переконувалася, що Божена не планувала повертатися назад – старої не було вже довго, і вона ж недарма порозкладала ті камені. 

Пройшла ще хвилина. За цей час Йовіла встигла допиляти і дорозщеплювати мотузку до середини, як не більше, і тоді вона нарешті зрозуміла, що їй здалося дивним. Вона відчувала запах їжі. Можливо, кухні. Чогось гарячого, пряного, чогось дуже димного. 

Вона принюхалася. Тепер вже не було ніякого запаху кухні. Від розуміння у Йовіли відібрало подих – це був таки справді дим.