Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

33.2

Чи не  зізнатися у всьому матері? Мати дасть мудру пораду, можливо, пояснить причини… Ні, спершу треба вислухати виправдання самого Сайму. Він дарував їй дорогі подарунки, обіцяв дати ще більше… Невже обманював? Але навіщо? Який йому з того прибуток? Адже він так і не скористався її слабкістю.

Хоч Іві не пам'ятала, що сталося, але була абсолютно впевнена: цієї ночі між ними нічого не було. Тільки поцілунок, який Сайм подарував їй на заході сонця, продовжував немилосердно пекти її губи.

Накинувши домашню сукню, вона пройшла коридором і постукала до кімнати гості. Мер'ята відкрила не відразу, і вигляд у неї був стомлений.

– Вибач, що перервала твій сон, – сказала Іві, – але нам треба поговорити.

– Мабуть, ти передумала їхати зі мною? – відразу припустила Мер'ята, яка повернулася з готелю майже перед самим приходом Нії.

– Краще нехай Теумар сам приїде за мною. Так я буду впевнена, що все станеться як треба, і я не потраплю до жодної пастки. Ось бачиш…  Я чесна з тобою!

– Ти вільна у своїх рішеннях, –  відповіла Мер'ята.

Такий вихід несподівано видався їй найкращим. Вона виконала прохання брата, і не її вина, що дівчина чинить опір. 

Немов важкий камінь звалився з душі.

– Я вважаю, що Теумар сам повинен забрати мене до Лянсіди. Він обіцяв, то нехай виконує! Без нього я з місця не зрушу! – додала Іві з викликом, намагаючись справити враження.

– Теумара немає в Лянсіді. Ніхто не знає, коли він повернеться. Йому довелося вирушити у невідкладних справах, від цього залежить безпека міста.

Мер'ята не хотіла говорити правду. Сайм сам розповість усе, якщо забажає.

Такого Іві не чекала,  і в очах її спалахнула тревога.

– Але ж він повернеться? – спитала Іві,  не в змозі приховати стурбованість.

– Неодмінно. Але не можу сказати, коли.

– Нехай… Я чекала на нього довго, почекаю ще! – вперто відповіла Іві.

– Розумію!  –  посміхнулася Мер'ята.

– То ввечері ти поїдешь звідси?

– Звісно! 

– Сподіваюся, не відмовишся перед цим пообідати зі мною?

– Не відмовлюся.

Залишивши Мерьяту, Іві пішла на кухню, де Нія переглядала те, що є у коморах  і занепокоєно хмурилася. 

Вся їжа здавалася травниці не такою, як треба. Теумар давно не віддавав слугам розпоряджень, а з Іві господиня погана.

–  Іди! – наказала Іві служниці, і та негайно зникла, залишивши на вогні  грибну запіканку.

– Я довірилася тобі, мамо! – Іві допитливо вдивлялася в стурбоване обличчя Нії, – довірилася твоїй мудрості та твоїм знанням. Відмовилася від поїздки.

– Не засмучуйся, доню! Теумар повернеться за тобою, він не зможе подолати  тенети любовних чар.

– Мер'ята сказала, що він у дорозі, далеко… А раптом там, у дорозі, зустрінеться йому інша жінка?

Предчуття промайнуло у її душі, наче тінь

Незважаючи на те, що вона сама готова була впустити до себе  іншого, давати таке ж саме  право Теумару їй дуже не хотілося. Ревнощі гризли її серце.

– Він може відчувати потяг до іншої жінки, але зілля не дозволить йому забути про тебе! – переконливо відповіла Нія, – Варто йому лише до неї доторкнутися, як він побачить твоє обличчя, відчує твій запах… Але, щоб це не було схожим на наслані чари, зілля діє повільно. Легка любовна туга, чим більше минає часу, тим більше посилюється, і врешті-решт почне завдавати йому нестерпних страждань.

– А якщо… я сама розлюблю його, якщо більше не захочу бути з ним? – обережно спитала Іві.

–  Про що ти кажеш, доню?

Погляд матері,  суворий і проникливий, здавалося, проникав у найпотаємніші  нетрі душі, викриваючи таке, у чому Іві і сама  собі соромилася зізнатися.

– Той чоловік, мамо…

– Який?

– Що зілля в тебе замовив…

– Котрий з  двох?

– Не той, що проводжав мене додому, а другий, Сайм… Я потім зустріла його на ярмарку. Він вождь Етеляни, мамо. Він зробив мені дорогі подарунки та обіцяв…

– Ти з глузду з'їхала! – з жахом вигукнула Нія. – Хіба забула про смертельну ворожнечу?

– Не забула! Але він так поштивий і ласкавий, мамо! Якби хотів образити, то вже зробив би це! Я була так засмучена, що сама жадала впасти в його обійми! – з запалом промовила Іві.

– Твоя легковажність лякає мене, – сказала Нія після недовгого мовчання.

– Це не легковажність, мамо! Я втомилася жити коханкою! Теумар не хоче дітей, а мої роки летять і летять… Я так звикла до думки, що ми разом, що вже й не розумію, люблю його чи  вже ні…

– Не поспішай, – лагідно промовила Нія, стурбована відчаєм дочки, – Не слід і про приворотне зілля забувати! Коли воно повністю отруїть його кров, то він буде здатний на будь-яке безумство, аби не втратити тебе. Це може мати погані наслідки, моя люба!

– Ах, мамо! Я вже нічого не знаю! Але якби Сайм запропонував мені зараз поїхати в Етеляну, я б погодилась… Мені хочеться, щоб Теумар страждав так, як я страждала від його неуваги, від його вимог, від його жорстоких заборон!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍