Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

через те, що нічого не зробив. Він витяг дві старі валізи, що валялися під шафою з його повернення з Абіссінії, і почав складати в них усе необхідне.

О сьомій хтось постукав у двері. Він подумав, що це Франсуаза, і розсердився. Постукали знов. Ця настирливість здалася йому надто зухвалою. Він ще уповільнив крок, з буркотінням підійшов до дверей та відкрив заржавіле вічко, яким ніколи не користався.

— Хто там? — грубо спитав він, дивлячись крізь грати.

На світлому фоні арок виокремився чоловічий силует.

— Чого вам потрібно? — спитав метр Жюремі, гадаючи що йдеться про виклик до хворого.

— Відчини, — попросив чоловік.

— Тихше, друже. По-перше, вдома нікого немає.

Прибулець підійшов до вічка так близько, що мало не торкнувся до нього губами, і прошепотів:

— Не клей дурня, відчиняй.

Метр Жюремі збліднув, немов стінка.

— Це… ти?

— Давай, не змушуй мене стирчати тут у всіх на очах.

Протестант у мить упорався з засувкою, відчинив двері та впустив Жана-Батіста. Вони мовчки, зі сльозами, кинулися один одному в обійми.

— Дай-но подивитися на тебе, — промовив нарешті метр Жюремі, підіймаючи лампу та відступаючи на крок.

Його друга було не впізнати. Очі блищали так само, обличчя виглядало майже як раніше, і можна було, вже дізнавшись, хто це, сказати: «Так, це дійсно, Жан-Батіст». Але все змінилося. Волосся він мав коротке, подекуди з сивими пасмами. Через невеличкі вуса ніс здавався іншої форми. Борідка під нижньою губою, за модою часів попереднього імператора, надавала йому пихатого та обуреного виразу. До цього додавалася шляхетська елегантність: він був одягнений у сірий мишачий камзол, розшитий перлинами, мав манжети з тонкого мережива, шовковий жилет та, в руці, трикутний капелюх з білими пір’їнами.

— Упізнаєш мене? — спитав зі сміхом Жан-Батіст.

— То це ж твій сміх, так, це дійсно ти, — сказав протестант, знов ляскаючи друга по спині.

— Не будемо втрачати часу, — сказав Жан-Батіст. — Мій кінь прив’язаний до арки. Іди відв’яжи його, та заведи за будинок, до стайні Бенока.

Позаду їхнього будинку був навіс для карет торгового дому Бенока, але він не процвітав, як раніше: під навісом було багато вільного місця, і туди пускали сусідів. Метр Жюремі побіг ставити коня. Повернувся з важким сідлом під рукою та вішалкою для одягу на плечі.

Жан-Батіст чекав на другому поверсі, серед своїх рослин, з якими вітався по черзі, торкаючись до листя з такою ніжністю, немов гладив по голівках сиріт.

— Що хочуть, те й роблять, — сказав він метру Жюремі без жодного докору в голосі, з однією лише доброю іронією, до якої удаються, коли говорять з учителем, якого не дуже слухаються учні.

— Та хай їм грець, — гукнув мер Жюремі, якого недовгий вихід надвір знов занурив до попередніх думок, — а нам казали, ти в Парижі, під судом. Ми вже думали, що ти мало не в Бастилії…

— Так воно й було. Але все це мене більш не стосується: тепер я не я. Перед тобою шевальє Гуго де Водзорг, з дому принца Конті.

Він зробив уклін та посміхнувся.

— Як Алікс? — раптом спитав він геть іншим голосом.

Метр Жюремі одразу збагнув, що відбулося.

— Вона теж думала, що ти в Парижі. Та вчора вранці поїхала.

— Поїхала! — скрикнув Жан-Батіст. — Як це? Хто міг…

— Вона поїхала в кареті під охороною двох шибеників які доставлять її в Олександрію, де вона сяде на корабель. Коли прибуде до Франції, її відвезуть до монастиря.

З вуст Жана-Батіста вирвався крик. Метр Жюремі відповів йому злим докором у тім, що від нього не було жодних новин. Вони почали закидати один одного питаннями, залишаючи їх, кожний зі свого боку, без відповіді.

Франсуаза, стривожена галасом, підійшла до свого вікна. Почувши чиїсь кроки на терасі, чоловіки замовкли і Жан-Батіст поспішив до сходів, готовий до втечі.

— Стій, це Франсуаза, — сказав метр Жюремі, й почервонів від сказаного.

— Я був у Субейрані. Марина померла п’ятнадцять років тому, — швидко прошепотів йому Жан-Батіст, і, коли Франсуаза увійшла, вже спокійно обійняв її.

Вона спочатку дала волю радості, але майже зразу верх узяла її звичайна практичність: вона спитала Жана-Батіста, чи він вечеряв. Той, дійсно, вмирав від голоду. Вони звільнили місце на столі; метр Жюремі сходив до свого барлога й повернувся з пляшкою; Франсуаза принесла від себе тушковану капусту, сосиски з ослячого м’яса та половину хлібини. Метр Жюремі говорив сам, поки Жан-Батіст жадібно поглинав їжу.

Він розповів про обставини від’їзду Алікс, однак, йому була відома лише офіційна версія, бо Франсуаза зберегла таємницю своєї молодої господині. Потім описав план, за яким вони збиралися діяти, і згідно з яким мали поїхати з міста завтра на світанку. План Жан-Батіст схвалив, і вони випили за успіх справи, до якої тепер долучалося значне підкріплення. Після цього настала черга Жана-Батіста розповісти в загальних рисах про свою подорож, королівську аудієнцію та її неприємні наслідки, свою втечу та зустріч з протестантами. Вони знову випили.

— А Мюрад? — спитав Жан-Батіст.

— Він щойно поїхав до Ефіопії. Знайшов меценатів, які його підтримали. На краще він не міг і сподіватися.

— Їх шестеро?

— Так, а звідки ти знаєш?

— Єзуїти, — сказав Жан-Батіст, люто кусаючи хліб. — Посланці королівського двору. Після моєї клятої аудієнції Король дозволив умовити себе своєму сповіднику. Він дарував йому цю другу місію, щоб скрасити невдачу першої.

— Тобто, ти не зміг передати послання Імператора? — спитав метр Жюремі.

— Я не мав часу, і гадаю, що ніхто не був налаштований його вислухати.

— Так я і знав, Жане-Батісте, — похмуро сказав протестант, — ці єзуїти виявилися сильнішими. А ти хотів увійти з ними в змову…

— Я не мав вибору, інакше не дістатися б мені Версалю.

— Заради чого тобі було треба туди діставатися? — сказав метр Жюремі з грізним поглядом, з яким він зазвичай розмовляв зі своїм Богом. — Лише заради власної справи та заради руки Алікс…

— Лише — це занадто, — гукнув Жан-Батіст. — Я також збирався послужити Імператору, переконати Короля…

— Заспокойтеся, — сказала Франсуаза, яку лякав шум їхніх голосів. — Вас можуть почути. Тепер уже пізно.

— У всякому разі, — сказав метр Жюремі спокійніше, — скінчилося ось чим. Тепер на приступ Абіссінії вирушили два каравани, і обидва оплатив Король Франції. Ми поклялися, що єзуїтів там більше не буде: та ось шестеро з них вже йдуть, тримаючись за полу Мюрада. Імператор хотів, щоб послом був ти, а замість тебе він побачить цього дю Руля, котрий, судячи по тому, що мені казали, є найгіршим покидьком, якого тільки можна знайти в колонії, хоча тут їх вистачає.

Франсуаза вирішила втрутитися, і сказала сором’язливо:

— Вибачте, я