Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

джентльмен тикнув своєю табакеркою спершу в груди містера Піквіка, а тоді в жилет містера Вордла, після чого всі троє довго реготалися, а надто двоє останніх джентльменів, що відразу, без ніяких видимих причин, заходились тиснути один одному руки.

— Ви ж обідаєте сьогодні у нас? — спитав Вордл в Перкера, що пішов провести їх до дверей.

— Обіцяти не можу, дорогий мій сер, обіцяти не можу, — відповів Перкер. — В усякому разі ввечері загляну.

— Чекатиму вас на п’яту, — сказав Вордл. — Ну, Джо !— І коли гладкий хлопець нарешті прокинувся, приятелі поїхали в кареті до містера Вордла, що з людяності звелів зробити ззаду її лаву спеціально для гладкого хлопця, який, стоячи на підніжку, неминуче впав би сонний і розбився на смерть.

Прибувши до „Джорджа та Яструба", вони довідались, що Арабелла з покоївкою послали по візника, як тільки прийшла записка, де Емілія сповіщала про свій приїзд до Лондона, і зараз же поїхали на Едельфі. Вордл у деяких справах пішов до Сіті, а гладкого хлопця з каретою послав переказати Емілії, що вони з Піквіком повернуться й обідатимуть о п’ятій.

Мавши таке доручення, гладкий хлопець поїхав і, трусячись по бруку, спав на своїй лаві так спокійно, немов лежав на пружинному матраці. Якимсь дивом він прокинувся сам, коли карета спинилася, і, добре стріпнувшись, щоб розбудити всі свої здібності, подався нагору.

«Чи це стріпування збило жужмом усі його здібності, замість розташувати їх у порядку, чи воно збудило в ньому силу нових думок, які змусили його забути звичайні правила та церемонії, чи то (можливо й це), ідучи сходами угору, він не подолав себе й заснув знову, — а тільки до вітальні він зайшов, не постукавши в двері. Там він побачив джентльмена, що сидів на софі, пригорнувши до себе його молоду панну, тоді як Арабелла з гарненькою покоївкою, у протилежному кінці кімнати, здавалось, були захоплені розгляданням чогось крізь вікно. З несподіванки гладкий хлопець скрикнув, дами верескнули, а джентльмен вилаявся, і все це майже водночас.

— Чого тобі, одоробло? — крикнув джентльмен, який, не треба й казати, був містер Снодграс.

Переляканий хлопець коротко відповів на це:

— Міс.

— Навіщо я тобі потрібна, дурню? — спитала Емілія, відвернувши голову.

— Пан і містер Піквік обідатимуть о п’ятій.

— Забирайся звідси! — гримнув містер Снодграс.

— Ні, ні,— схопила хлопця Емілія. — Белло, душко, дай пораду.

Після цього Емілія, містер Снодграс, Арабелла та Мері з'юрмилися в одному з кутків і кілька хвилин, протягом яких хлопець дрімав, радилися.

— Джо, — спитала нарешті Арабелла, обдарувавши хлопця чарівною усмішкою, — як тобі ведеться, Джо?

— Джо, — промовила Емілія, — ти — гарний хлопець, і я за тебе не забуду.

— Джо, — сказав містер Снодграс, підійшовши до здивованого парубка й стиснувши йому руку, — на жаль, я мало знав тебе. Ось тобі п’ять шилінгів, Джо.

І я буду винна тобі п’ять шилінгів, Джо, — додала Арабелла, — бо ми з тобою старі знайомі.

Гладкий хлопець міркував повільно, і спершу така раптова до нього симпатія здивувала його, і він став озиратися досить перелякано. Нарешті, його широке обличчя почало виявляти симптоми усмішки, пропорціонально до широких розмірів, і, сунувши в кишеню півкрони, а за нею й руку, він вибухнув реготом, подібним до кінського іржання; то був перший і єдиний регіт за все його життя.

— Він, я бачу, розуміє нас, — сказала Арабелла.

— Краще було б нагодувати його, і зараз же, — зауважила Емілія.

Почувши цю пропозицію, гладкий хлопець мало не зареготав знову. Мері, Пошептавшись ще трохи, відійшла від решти й сказала:

— Я обідатиму сьогодні з вами, сер, якщо ви не заперечуєте.

— Ходім! — похопився відповісти гладкий хлопець. — Там такий знаменитий пиріг з м’ясом.

По цих словах гладкий хлопець побрався вниз, а його гарненька супутниця, чаруючи дорогою всіх коридорних і дратуючи всіх покоївок, йшла слідом за ним до їдальні.

Там і справді був пиріг з м’ясом, про який так зворушливо говорив юнак. Знайшлися там ще й біфштекс, і тарілка картоплі, і кухоль портеру.

— Сідайте, — сказав гладкий хлопець. — О, очі мої, яка краса! Я ж такий голодний.

Гладкий хлопець із слонячою грайливістю простяг руки, бажаючи поцілувати Мері, але ухилитись від нього було легко, і гарненька його супутниця зникла, перш ніж він устиг обняти її, після чого апатичний юнак з’їв, з сентиментальним виразом на обличчі, фунтів зо два біфштексу й заснув міцним сном.

Нагорі треба було про стільки поговорити й обміркувати стільки планів втечі та одруження на той випадок, якщо старий Вордл не змилосердився б, що, коли містер Снодграс остаточно розпрощався, до обіду лишалося тільки півгодини. Дами побігли до Емілії причепуритись, а щасливий коханець, узявши капелюх, вийшов з кімнати. Не встиг він дійти до кінця коридору, як почув голос містера Вордла, а нахилившись через бильця, побачив і його самого, що в супроводі інших джентльменів збирався вгору сходами. Не знаючи плану будинку, містер Снодграс поспішив повернути до кімнати, де він тільки но був, а звідти прослизнув у суміжну кімнату (спальню містера Вордла) і тихенько зачинив за собою двері. В той самий момент до вітальні ввійшли містер Вордл, містер Натаніел Вінкл і містер Бенджемен Елен, якого він упізнав з голосу.

„Добре, що я заховався від них, — подумав містер Снодграс і, усміхнувшись, навшпиньки прокрався до других дверей. — Звідси я вільно й непомітно вийду в коридор".

На великий жаль, вільному та непомітному виходові перешкоджало лише те, що двері були замкнені на ключ, і ключа в замку не було.

— Принесіть нам сьогодні найкращого вина, коридорний, — потираючи руки сказав старий Вордл.

— Матимете найкраще, сер, — запевнив коридорний.

— І скажіть дамам, що ми вже прийшли.

— Слухаю, сер.

Містер Снодграс палко й побожно бажав, щоб дами довідались і про його прихід. Він навіть хотів шепнути „коридорний!" в замкову щілину, але в голові його промайнула гадка про можливість з’явлення перед ним зовсім не коридорного. Тоді він сів на свій саквояж і затрусився.

— Перкера ми не будемо чекати й хвилини, — сказав Вордл, дивлячись на свого годинника. — Він завжди акуратний. Як прийде, то буде вчасно, а не прийде, то нема чого й дожидати. А! Арабелла !

— Сестро моя! — скрикнув містер Бенджемен Елен, романтичним жестом обіймаючи її.

— О, Бен, як од тебе тхне тютюном! — промовила Арабелла, досить знеможена цією ознакою любові.

— Правда? — спитав містер Бенджемен Елен. — Правда, Белло? А, може, що й тхне.

І справді, так могло бути, бо він тільки но залишив невеличку милу компанію з дюжини курців — студентів — медиків — у невеличкій залі бара перед