Читати книгу - "Карта днів"

скатертину. На мить мені здалося, що він зав’яже собі тканину навколо пояса — наче витвір несподівано усвідомив, що він голий, і йому стало соромно, — та замість цього він прошкандибав до Ейча, опустився поряд із ним на коліна і скатертиною накрив йому обличчя.

Це означало, що він щось таки пам’ятав: Ейч був його господарем.

— Ти вмієш розмовляти? — запитав я. — Я хочу почути твій голос.

Витвір повернувся та, трохи похитуючись на ногах, глянув на мене затуманеним поглядом. Його рот відкрився. З’явився звук:

— І-і-і-і-і-і-і-і-і.

Якесь завивання вітру, а не слово. Але це було краще, ніж нічого.

— Так, — сказав я. — Як тебе звати?

Він похитав головою з боку в бік. Він дуже намагався вимовляти якісь слова, але, здається, у його мозку стояв великий туман.

Ось він знову відкрив рота. Вдихнув.

І тишу розірвав пронизливий крик. На кушетці сиділа перелякана Нур і позирала то на витвора, то на мене, то на мертвого Ейча під його саваном.

— Усе гаразд! — закричав я. — Усе чудово!

Але мій напружений тон і мізансцена перед нею суперечили моїм словам. Тепер, коли порожняк трансформувався, його міг бачити хто завгодно. Нур прокинулась несподівано і сильно злякалась побаченого, і от тепер світло всередині неї, яке ніжно пульсувало, поки вона спала, перетворилось на яскраву гостроконечну зірку, яка вже піднімалася нагору по її горлу, наче всередині напівпрозорої колони. Я наблизився до неї, повторюючи, що їй нічого не загрожує, але вона лише хитала головою та, здається, не могла розмовляти. Схоже, вона боялася. Не мене, не витвора і не мертвого чоловіка, а тієї штуки всередині неї, яку вона не знала, як зупинити. Вона була «новоспеченим» дивним і не могла ще повністю контролювати свої здібності.

Я кинувся на підлогу та прикрив голову руками. Крізь пальці я побачив, як Нур учепилась у кушетку та відвернулася від мене. Вона наче чхнула світлом, і з її носа та рота вирвався вибух — її конусоподібний, наче з реактивного двигуна, яскравий видих проревів у повітрі та вибухнув на кухні. Стіни, підлога й уся квартира затрусилися. Наді мною, обсмаливши тонке волосся мені на потилиці, пролетіла гаряча вибухова хвиля. Оглушливо прогриміло тріснутою плиткою, розбитим посудом та деформованим металом, а раптовий сліпучий блиск від вибуху змусив мене заплющити очі.

Коли все знову пригасло, я підняв голову. У кімнаті з’явилося нове джерело світла — не рудувато-оранжеве світіння, яке йшло від Нур, а денне світло, що линуло крізь відкрите вікно. Із кухні йшов дим. Напівпорожняка видно ніде не було. Віддача від «пострілу» змела Нур із кушетки на підлогу, де я і почув її стогін.

— Нур? — Я повільно підвівся з підлоги та сів. — Ти ціла?

— Голова тріщить, — почув я її голос, а потім із-за кушетки з’явилось і її обличчя. — А все інше… — Вона оглянула себе. — Дірок не видно, — коли вона це казала, від її губ ішов димок. — А ти?

— Я окей, — відповів я. — Не знаю, чи ти мене пам’ятаєш, але…

— Джейкоб… — Вона все ще залишалася за кушеткою та спостерігала за мною. — Що ти тут робиш?

Я сів трохи пряміше.

— Я прийшов допомогти тобі.

— Це добром не закінчиться, — промовила вона, потім глянула на Ейча та здригнулась. — Ні для кого.

Нур опустила обличчя на кушетку.

— Я весь час кажу собі, що нічого такого насправді не відбувається, — пробубніла вона в диванні подушки. — Але, схоже, я ніяк не можу прокинутися від цього кошмару. — Вона глянула на мене. — Чорт. Ти й досі тут.

— Це не сон, — сказав я. — Я пройшов через те саме лише кілька місяців тому. Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш.

— Упевнена, що ні, — заперечила вона. — Просто скажи мені, що, к бісу, відбувається.

— Це забере кілька годин, але скорочена версія така: тебе хочуть злапати погані хлопці; я — один із хороших хлопців; і нам треба якнайшвидше вивезти тебе з Нью-Йорка.

— Ти навіть мене не знаєш. Чому ти допомагаєш мені?

— Це трохи складно пояснити, але це свого роду сімейний бізнес. — Потім я озирнувся на Ейча і додав: — Крім того, я дав обіцянку.

— А те, що ти кажеш, узагалі має сенс?

— Матиме. — Я звівся на ноги та підійшов до неї. — Іти зможеш?

Вона взялася за бильце кушетки та, зводячись на ноги, перенесла на нього свою вагу; потім зробила крок.

— Схоже на те, — відповіла вона.

— А бігти? — запитав я.

Вона, стоячи на місці, трохи погойдалась туди-сюди, а потім важко опустилась на диванні подушки.

— Ще не відновила сили, — відповіла вона. — І куди ж саме ми побіжимо?

— Шукати декого на ім’я Ві. Вона працювала колись із Ейчем та моїм дідом. Це все, що я знаю.

Вона засміялася та похитала головою.

— Це божевілля.

— Це завжди так. Ти до цього звикнеш.

Позаду нас почувся якийсь шум, і ми обоє повернулися та побачили округлий білий зад істоти, яка раніше була порожняком, але ще не стала остаточно витвором. Ця істота сиділа навпочіпки на підвіконні, наче горгулья, міцно вчепившись у раму руками. Своє тіло істота націлила на вулицю, наче зібралася стрибнути.

Нур зарилась у подушки.

— Його звати Хорейшіо, — сказав я. — Ти не могла бачити його раніше, але він завжди був поруч зі старим.

— І-і-і-і-і-і-і, — вимовив напівпорожняк, дивлячись на нас через плече. Здавалося, він намагався щось сказати. — Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… і-і-і-і-і-і-ість.

— Шість! Так ти сказав? — Хвилюючись, я зробив крок у його бік, але він попередив мене пронизливим криком, щоб я не підходив, і почав відпускати раму.

Я завмер та підняв обидві руки.

— Не треба!

Він виглядав водночас і як щойно народжений, і як незбагненно старий. І дуже-дуже стомлений.

Він знову відкрив рота.

— Ді-і-і-і-і-і-і-і, — продовжив напівпорожняк.

Нур сіла на кушетку.

— Це була літера «Ді»?

— Пи… ять.

— П’ять, — здогадався я.

Я схвильовано глянув на Нур:

— Він розмовляє з нами!

— Це звучить, як сітка координат, — сказала Нур. — «І-шість». «Ді-п’ять». Як на карті.

«Як на Карті днів», — майнуло в мене в голові.

— В урагані, — сказав напівпорожняк