Читати книгу - "Сестра Керри"

чеснот, також і той факт, що вони мають власних коней і екіпажі. Так, один з них писав:

«Я маю у своєму розпорядженні мільйон доларів. Я міг би оточити вас якою завгодно розкішшю. Вам ні в чому не було б відмови. Я кажу про це не тому, що ба-

жаю похвалитися своїми грішми, а тому, що люблю вас і мрію про те, щоб виконувати кожне ваше бажання, Тільки любов спонукає мене писати вам. Я прошу вас приділити мені півгодини часу, щоб я міг особисто висловити вам свої почуття».

Ті листи, які Керрі одержувала, ще живучи на Сімнадцятій вулиці, вона читала з більшою цікавістю, ніж ті, що почали прибувати вже після того, як вона оселилася в розкішних апартаментах готелю «Веллінгтон». Правда, й там марнолюбство її — чи та самоповага, що в її різкішій формі називається марнолюбством — не було ще настільки пересичене, щоб такі речі зовсім її не цікавили. Лестощі, в будь-якій формі нові для неї, були їй приємні, однак вона мала досить глузду, щоб розуміти різницю між своїм давнім і нинішнім становищем. Раніш у неї не було ні слави, ні грошей, а тепер прийшло і те, і друге. Раніше вона не чула ні лестощів, ні любовних пропозицій. Тепер прийшло і це. Звідки ж? Керрі усміхалась, міркуючи, що чоловіки раптом почали вважати її такою привабливою. Усе це тільки збільшувало її холодність і байдужість.

— Ти лишень послухай, — сказала вона Лолі,— що він пише: «Прошу приділити мені півгодини»— повторила вона млосно. — Тільки подумай! Які-бо ці чоловіки дурні!

— У нього без ліку грошей, як судити з листа, — зауважила Лола.

— Усі вони так кажуть, — заперечила Керрі.

— Чом би тобі не прийняти його, — порадила Лола, — і не послухати, що він хоче сказати?

— Ні, не збираюсь, — відповіла Керрі.— Я знаю наперед усе, що він скаже. Я не хочу ні з ким знайомитись у такий спосіб.

Лола весело дивилась на неї широко розплющеними очима.

— Але ж він тебе не вкусить! — вигукнула вона. — А ти б потішилася.

Керрі похитала головою.

— Яка ж ти чудна! — мовила мала блакитноока войовниця.

Так фортуна почала обсипати її своїми дарами. Цілий тиждень, хоч збільшеної платні вона ще не одержувала, весь світ, здається, поспішав відкрити їй кредит. Ще не маючи грошей — принаймні в наявності,— вона вже купалася в розкошах, приступних тільки багатим. Усі двері до втіх немов самі розкривалися перед нею. А ці пишні палати — хіба ж не чудом вони дісталися їй! Елегантні апартаменти Венсів у готелі «Челсі» теж були розкриті перед нею. Чоловіки слали їй квіти, любовні записки, пропонували їй багатство. Керрі дала волю нестримним мріям. Сто п’ятдесят доларів! Сто п’ятдесят доларів! Ця сума здавалася їй чарівним ключем, що відкривав двері в казкове царство. Вона щодня віддавалась запаморочливим мріям про все те, що дадуть їй ці гроші, і уява нестримно несла її все далі. Керрі уже тішилася такими радощами й насолодами, яких не бачив світ.

І ось, нарешті, настала очікувана мить — вона одержала вперше свої сто п’ятдесят доларів.

Це були все банкноти — три по двадцять доларів, шість по десять і шість по п’ять. Загалом це становило досить солідну пачку, і касир вручив її Керрі з підлесливою усмішкою.

— Прошу вас, міс Маденда, — сказав віл їй, коли вона підійшла до каси, — сто п’ятдесят доларів. Здається, п’єса має великий успіх?

— Так, нібито, — відповіла Керрі.

За нею підійшла одна з незначних артисток, і Керрі встигла почути, як одразу змінився тон касира і він спитав майже гостро:

— Скільки?

Одна із тих, до яких і Керрі ще так недавно належала, терпляче чекала своєї скромної платні. І Керрі пригадала ті кілька тижнів, коли вона принижено, майже як служниця, одержувала свої чотири з половиною долари на тиждень з рук пихатого майстра на взуттєвій фабриці, і цей чоловік роздавав конверти з виглядом принца, який ощасливлює жалюгідних прохачів. Керрі знала, що й зараз там, у Чікаго, у тому ж фабричному приміщенні, довгими рядами сидять убого вдягнені дівчата, працюючи на брязкучих машинах; опівдні вони за півгодини повинні проковтнути свій мізерний сніданок, а в суботу зберуться, як і тоді, коли вона була поміж них, щоб одержати нікчемну плату за працю в сто разів важчу, ніж та, яку вона, Керрі, тепер виконує. О, тепер усе давалося так легко, весь світ здавався таким рожевим і осяйним! Керрі була схвильована і мусила повернутись в готель пішки, щоб усе обміркувати і вирішити, що їй робити.

Але як небагато часу потрібно, щоб пересвідчитись, що гроші безсилі, коли бажання наші зосереджені у світі почуттів! Одержавши свої сто п’ятдесят доларів, Керрі не могла придумати, що їй з ними робити. Самі собою, як річ, що її можна розглянути і помацати, вони кілька днів розважали її, але скоро це минуло. Готель не коштував їй майже нічого, туалетів не бракувало. До того ж через кілька днів вона мала знов одержати сто п’ятдесят доларів.

Якось до неї завітав театральний критик, прохаючи дати інтерв’ю. Це був один з авторів тих тріскучих статей, в Яких розсипані глибокодумні зауваження, що показують дотепність критика і несерйозність знаменитостей та бавлять публіку. Керрі йому сподобалась,’ і він привселюдно заявив про це, додавши, однак, що вона просто гарненька, добродушна і що їй поталанило. Це був жорстокий удар. Газета «Гералд» організувала доброчинний спектакль і запросила її взяти в ньому участь безкоштовно, поряд з іншими знаменитостями. До неї з’явився молодий автор з п’єсою, яка, на його думку, підійшла б для неї, але, на превеликий жаль, Керрі неспроможна була дати цій речі належну оцінку. їй було дуже прикро. Потім вона вирішила покласти свої гроші в банк, і врешті зрозуміла, що двері до справжнього щастя для неї ще замкнені.

Поступово Керрі прийшла до думки, що у всьому винне літо. У місті не було нічого дуже цікавого, крім хіба спектаклів, подібних до того, що в ньому вона виступала з таким успіхом. П’ята авеню спорожніла — багатії пороз’їжджалися з своїх палаців. Не краще було й на Медісон-авеню. По Бродвею тинялись служителі Мельпомени, шукаючи ангажементу на наступний сезон. У місті панувало затишшя, вечорами ж Керрі була зайнята в театрі. Усе це й породжувало почуття одноманітності й нудьги.

— Не знаю, в чім річ, — сказала вона якось Лолі, сидячи біля одного з вікон на Бродвей, — але мені якось ніби самотньо. А з тобою цього не буває?

— Ні,— відповіла Лола, —