Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Орися може на той час поїхати до своїх батьків. Воно, може, й краще буде для неї і… для нас.
Очі Ілаковичевої мало що не викотилися з орбіт:
— Що? Відіслати невістку її батькам, щоб дати людям матеріал для пліток? То я для того несла протягом усього часу їх одруження тягар брехні: «Овшім, овшім, молоді живуть, як пара голубків», — щоб тепер усе розлетілося? Ти що, Сиді, хочеш… ти, батько, хочеш власними руками розвалити подружжя сина?
Ілакович обняв жінку за талію, ховаючи лице, аби вона не дихала на нього.
— Бідна ти моя. Твоя благородна брехня і так ні до чого не придалася, бо, мамцю, ми можемо сказати собі віч-на-віч: подружжя нема і ніколи його не було.
— Сиді, не говори мені те, що я краще від тебе знаю. Але доки вони разом, то бодай для людського ока…
— Нема вже і для людського ока, мамцю. Я не хотів тебе хвилювати, але повір мені, що Орися… не повинна знаходитись з нами під однією стріхою. Якби не те, що вони обоє католики, а він ще й син католицького священика, я був би за сепарацію[159].
— Сиді! — вигукнула і впала на подушки. — Як ти можеш так говорити!
— Я ж просився в тебе, мамцю. Я не хотів говорити, але тепер вже скажу. Мені говорив один корчмар з Отелії, що наша невістка поводить себе, як лєцта.
— Не говори, — завищала, — не говори! Не хочу чути!
— І тому це був би найкращий вихід, коли б так: Славка — за кордон, а Орисю — до старих Лісних. Гірше буде, якщо вона не захоче поїхати від нас. Бо є прогноз, що й таке може бути.
— Тоді хай Славко нікуди не їде. Овшім, я розумію… диплом… але якщо справи так стоять, то хай краще залишається дома.
Сидір, перемагаючи відразу, припав до дружини грудьми. Була напарфумована до свербіння в носі, проте гострий запах не забив задуху людини, нутро якої розкладається за життя. Як священик, який сотні людей висповідав на смертельному ложі, добре знав, що віщує такий задух.
— Мамцю, зрозумій, що Славко мусить виїхати за кордон.
— Чому, Сиді, аж мусить?
— А якщо я тебе попрошу не питати мене про це?
Жах, що відбився на її обличчі, зробив Наталю трупоподібною.
— Сиді, — їй було важко говорити від знервування, — ми прожили з тобою тридцять років… і йдеться про нашу спільну дитину. Невже ж ти мені не скажеш?..
— Мамцю, — закрив її рота щокою, аби вона не змогла поцілувати його в губи, — поговоримо про це, коли видужаєш. Поки що я їду до Зибця у справі закордонного паспорта для Славка.
Конвульсійно вчепилася йому за шию й примусила подивитись собі у вічі:
— Ти не вийдеш з цієї кімнати, доки я не знатиму правди. Я не те що не видужаю, я вмру, коли ви обидва будете ховатись з своїми секретами від мене.
Її слова подіяли на нього. Відчув страх перед тим, що могло статись.
— Мамцю, — гладив її по щоці, — в ім'я того всього гарного, що було поміж нами, дозволь не говорити тобі правду. Ти сама мені пізніше не простиш цього.
Наталі здалося, що наступає її остання година.
— Дефраудація?[160] — спитала губами, що вмирали на очах.
— Ні, — відповів з щирістю.
— Присягаєш, що ні?
— Клянуся твоїм і моїм здоров'ям.
— Слава богу, — розплакалася, — слава богу. Все пусте, аби честь була збережена. Мені такі страшні думки приходили в голову, думала, може, де підпис на векселі підробив, може, де гроші здефраудував, але як кажеш, що ні…
— Я клянуся…
— Добре, Сиді, тепер уже все добре. Хай їде. Робіть, що знаєте, мене нічого не обходитиме. Ере ферльорен — аллес ферльорен[161]. Іди пригадай Парасці, щоб принесла напар. Недобре, коли задовго настоюється…
Референт справ політичних при нашівському старостві прийняв отця Ілаковича так, ніби зустріч поміж ними була наперед домовлена.
— Моє ушанування, моє ушанування. Чого це ксєндз так довго не показувалися в нас? Прошу, прошу сідати. Сигарету позволить ксєндз?
Добрий настрій Квасніцького лише діяв на нерви Ілаковичу, як звичайно, коли людина у великій зажурі зустріне весельчака.
— Бачу, що у пана референта чудовий настрій. Чи не виграли пан референт часом в лотереї, а може, авансик усміхається?
— Хай ксєндз не завидують мені, моєму гальгенгумору[162].
Це признання прихильніше настроїло Ілаковича до колишнього шкільного товариша. Свідомість, що ще хтось, крім нас, терпить, не зменшує нашого власного болю, але бодай притуплює нашу заздрість.
— Невже ж і у вас справи стоять кепсько?
— Кепсько? Делікатно сказано, Сидорцю.
Ілаковичу чомусь згадалася історія, яку колись напідпитку розповідав йому отець Нестор.
Вийшло так, що, мандруючи по Карпатах, Нестор потрапив до одного газди на медобрання. Власне кажучи, було вже по-всьому, і господар з цієї нагоди по роботі частував своїх сусідів молодим медом, розведеним самогоном. Газдині не було дома, і тому за столом велася чисто чоловіча розмова. Господар дому, аби, очевидно, розвеселити гостей, вихвалявся своїми чоловічими успіхами.
Запаморочений солодким трунком, він верз, що йому слина на язик несла, а гості для більшої втіхи ще й стали підбивати його запитаннячками, від яких стіни червоніли.
Раптом відчиняються бічні двері з комірчини і в них появляється господиня дому. Всім стало ясно, що газдиня чула сповідь свого чоловіка.
Що зробила б у такій ситуації інтелігентка? В найкращому випадку показала б гостям двері, а у звичайному — заїхала б чоловікові по циферблату і побила б посуд.
А як вчинила малограмотна, але обдарована природною інтелігентністю гуцулка? Вона спромагається на блідий, як її губи, усміх і каже:
— Люди добрі, газди шановні, що ви його слухаєте? Та мій Іван такий дурний, що як вип'є, то таке на себе наговорює, що якби хто його не знав, то подумав би, що то і є правда…
Історію цю Нестор розповів Ілаковичу, очевидно, щоб посміятися над Христиною за її ревнощі, з якими не могла дати собі ради, але чому саме цей епізод з усього, що чув Ілакович від Нестора, спав йому тепер на думку?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)», після закриття браузера.
