Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

знали, що тепер найкраще близько не підходити до пана, якщо не хочеться скуштувати нагайки. Тому всі у тривозі визирали з усіх щілин, мов таргани, роблячи припущення про те, що ж їх пан зробить із молодою панночкою за втечу?

Матвій привів Орисю в її опочивальню і, пропустивши вперед, зачинив за собою двері та оглянув свою полонянку: одяг дівчини був забризканий брудом, обличчя бліде й безпристрасне, а сама вона стояла, опустивши очі.

— Я ж попереджав тебе, щоби ти не сміла тікати? — спитав Матвій. — Чого ти добилася своєю втечею? На що розраховувала?

Орися мовчала.

— Тепер я покараю тебе, Орисю, — холодно сказав Клесінський.

Дівчина злякано поглянула на нього. Від цього її погляду в душі Матвія сколихнулися і гнів і жалість до неї: він ужахнувся, коли дізнався, що Орися зважилася на такий відчайдушний вчинок, наражаючи себе на небезпеку; а тепер дивився на неї — перелякану, зацьковану та брудну, і йому стало її шкода. Але Матвій розумів, що треба раз і назавжди приборкати дівчину. Однак бачити її жалібний погляд він не міг, інакше неодмінно пом’якшав би. Тому Клесінський відвернувся і став дивитися на її ліжко. Орися зрозуміла це по-своєму.

— Лише спробуй торкнутися мене, і я...

— Я не збираюся піднімати на тебе руку або силувати! — загримів Матвій, обурений тим, що Орися вважає його здатним на таку ницість. — Я ніколи не дозволю собі так принизити кохану жінку! Але ти будеш покарана за своє свавілля! Ти нікуди не вийдеш зі своєї опочивальні, доки я не дозволю. І сидітимеш тут сама! Я не пущу до тебе нікого, крім Кшисі.

Орися повернулася до нього спиною. Груди її бурхливо здіймалися від образи і приниження.

— Ти сама винна, — сказав Матвій. — І не намагайся шукати захисту в Павловського! Він тобі не допоможе. Ключ від твоєї опочивальні буде лише в мене й у твоєї служниці. А знову спробуєш утекти — вона головою поплатиться за твою втечу. Зрозуміла?

— Ти звір, пане! — відповіла, не обертаючись Орися.

Матвій насупився, але нічого не сказав, вийшов, причинивши за собою двері. Орися зітхнула та почала знімати брудний одяг. Знявши свиту й сап’янові чобітки, розшнурувавши ліф і стягнувши спідниці, дівчина дістала іншу сукню, коли у дверях клацнув замок — пан Матвій власноруч замкнув її.

Вийшовши з будинку, Клесінський покликав Кшисю. Челядинка підійшла, тремтячи всім тілом і побоюючись гніву свого пана. Матвій простягнув їй ключ.

— Це ключ від опочивальні твоєї панни. Я забороняю твоїй господині виходити з кімнати. Ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не має переступати її поріг. Навіть Михайлик! А особливо він! Якщо ти порушиш мій наказ, я власноруч повішу тебе, наче собаку. Зрозуміла?

Кшися закивала головою й потягнулася до ключа, але Матвій відсмикнув його назад і прошипів: «Дивись мені, Кшисю! Я не повторюватиму двічі. Жодна душа не те, що не має ввійти в кімнату панночки, а навіть до вікна її наблизитися», — з цими словами Клесінський простягнув служниці ключ.

Схопивши його, Кшися зразу ж побігла до Орисі. Добра жінка застала свою господиню зневіреною. Дівчина сиділа на ліжку, не плакала, тільки личко було сумне, і Кшися кинулася обіймати її.

— О Матір Божа! Бідолашна ти моя! Що він ще погрожував із тобою зробити, панночко? — запитала Кшися.

— Більше нічого, Кшисю, крім того, що замкнув мене, доки сам не дозволить виходити, — відповіла Орися.

— Ми все вже знаємо! От уже ж старий шкарбан! Недарма кажуть: сивина в бороду — біс під ребро! Нічого, ось скоро повернеться пан Тимофій, то він одразу йому хвіст притисне!

— Не скоро повернеться Тимофій! — заперечливо похитала головою дівчина. — Ох як не скоро! Його ще довго не буде.

— А ти звідки знаєш? — здивувалася Кшися.

— Знаю, — коротко відповіла Орися.

Служниця трохи помовчала, але однаково не наважилася докладно розпитати, звідки в дівчини такі відомості, — якби панночка могла, то сама їй усе давно розповіла б, а якщо мовчить, то не може сказати.

— То куди ти поїхати хотіла? — зайшла з іншого боку цікава Кшися.

— У монастир. Хотіла пожити там, щоб уникнути домагань пана Клесінського. Він мені освідчився й запропонував вийти за нього заміж. Сказав, що Тимофій мене забув і не повернеться до мене.

— Та бреше він, панночко! Кохає тебе пан Тимофій! І неодмінно повернеться! — палко заперечила Кшися. — Він тебе так сильно кохає, що довіку не забуде й ніколи не кине!

— Знаю, що кохає й повернеться до мене. Але що мені тепер робити, Кшисю? Я не вірю полковнику. Він може силою примусити до заміжжя. Або вчинити зі мною ще гірше.

— Ну, як я його знаю, хоч він і жорстокий, але завжди шанобливий із жінками. Ніколи нікого не ганьбив і не ображав. Навіть холопок! Тож не думаю, що він вимагатиме від тебе того, що загрожуватиме твоїй честі. Головне, дочекатися пана Тимофія! — зітхнула Кшися.

Орися кивнула. Тепер це єдине, що їй залишається, — чекати коханого.

Покаравши Орисю, пан Матвій насправді сам себе покарав. Дівчина сиділа у своїй опочивальні й нікуди не виходила, а входити до неї в кімнату він не смів — не дозволяла гордість. Іноді Матвій посеред ночі піднімався з ліжка і, стискаючи в руці ключик, ішов до опочивальні дівчини — хоч на сплячу подивитися! Але, постоявши біля дверей, ішов геть. Клесінський побоювався, що, увійшовши, не зможе стримати свою пристрасть. У такий спосіб пан Матвій промучився седмицю й одного дня таки відімкнув заповітні двері.

У кімнаті було дуже натоплено, тому Орися сиділа у кріслі в одній сорочці з такого тонкого полотна, що крізь нього просвічували обриси її тіла, — нікуди їй було вбиратися. Дівчина байдуже дивилася у вікно, поклавши босі ніжки на