Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Коли я підходжу до крана, щоб набрати відро води, то мимоволі бачу в дзеркалі себе — худу жінку, яка спізнала всю гіркоту життя. Волосся в мене ще густе, а сиві волосини на скронях, що надають білявим пасмам срібного полиску,— це лише найменший слід моєї туги за двома малими дітьми, до яких я, як каже мій духівник, повинна звертати свої молитви. Їм було тоді стільки ж, скільки тепер Францові, вони тільки почали підводитися в ліжечку, тільки пробували заговорити до мене. Вони ніколи не бавилися на всіяних квітами луках, але інколи я бачу їх на всіяних квітами луках, і тоді до туги, яку я відчуваю, домішується певне задоволення,— задоволення з того, що хоч двоє моїх дітей не зазнають життєвих знегод. Проте в думці я бачу, як ці двоє створінь, хоч їх уже й немає на світі, рік за роком ростуть, змінюючись майже з кожним місяцем. Вигляд мають вони такий, який мали б тепер мої малята. В очах тих двох дітей, що стоять у дзеркалі позад мене й кивають мені, я бачу мудрість, яку хоча й визнаю, але не погоджуюся з нею. Бо болісно усміхнені дитячі очі в срібній імлі, десь у глибині дзеркала, виявляють терпіння, безмежне терпіння, а я, я не маю терпіння, я не припиняю боротьби, яку вони не радять мені починати.

Відро наповнюється повільно, і як тільки булькання стає дзвінкішим, зовсім дзвінким, загрожуючи стихнути, як тільки я чую, що бляшане знаряддя моєї повсякденної боротьби повне вщерть, мої очі повертаються з глибини дзеркала назад і ще на мить затримуються на моєму власному обличчі: вилиці занадто випнуті, бо я починаю худнути, бліда шкіра обличчя стала жовтуватою, і я роздумую, чи не змінити мені сьогодні ввечері колір помади, може, на трошки світліший.

Не знаю, скільки тисяч разів я робила ці рухи, що їх тепер знову роблю. Не дивлячись, я чую, що відро вже повне, закручую кран, і мої руки раптом хапаються за дужку; відчуваючи, як напружуються м'язи, я одним махом ставлю важке відро на підлогу.

Я зупиняюсь біля дверей схожої на кабіну сусідньої кімнатинки, яку ми самі відділили фанерою, і прислухаюся: хочу впевнитися, що Франц спить.

Тоді я починаю свою боротьбу, боротьбу проти бруду. Сама не знаю, чому я сподіваюся, що мені зрештою вдасться його перемогти. Перш ніж почати, ще трохи барюся: не дивлячись у дзеркало, причісуюсь, прибираю посуд, що лишився після сніданку, і закурюю півсигарети, що лежить у шафі між моїм молитовником та баночкою з кавою.

Сусіди вже прокинулися. Через тонку стіну виразно чути шипіння газового полум'я, повсякденне ранкове хихикання, і ненависні голоси починають розмову. Певно, він іще лежить у ліжку: з його мурмотання не можна нічого зрозуміти, а її слова я розбираю тільки тоді, коли вона не відвертається.

— ...Минулої неділі вісім справжніх... купити нову гуму... коли будуть гроші...

Тепер він, здаєтья, читає їй програму кіно, бо раптом я чую, як вона каже:

— Туди ми й підемо.

Отже, їх не буде: підуть у кіно, а потім до пивниці, і я вже починаю розкаюватися, що домовилася на сьогодні з Фредом, бо ввечері буде тихо, принаймні у нас буде тихо. Але Фред, мабуть, уже бігає в пошуках кімнати й грошей, і наше побачення не можна відмінити. От я й докурила свою сигарету.

Як тільки я відсуваю шафу, назустріч мені одразу ж сиплються шматки штукатурки, що встигли відвалитись від стіни; вони з шарудінням викочуються з-під ніжок шафи, швидко розпадаються на підлозі; сухі, що розсипаються на порох, тільки доторкнувшись до підлоги, грудочки вапна. Іноді сповзає величезна латка, тріщини збільшуються, і коли я відсуваю шафу, загата за її задньою стінкою обвалюється з таким гуркотом, наче десь прокочується грім, а вапняна хмара немовби сповіщає, що настав день особливо важкої битви. На всі речі в кімнаті лягає дрібнісінький вапняний пил, і мені доводиться вдруге витирати все ганчіркою. Під ногами в мене хрумкотить, і крізь тонку перегородку чути, як кашляє маля, що йому попав у горло цей огидний пил. Мене охоплює такий відчай, що я відчуваю його як фізичний біль, від страху в горлі застряє клубок, і я, давлячись, силкуюся проковтнути його. У шлунок мені попадає пил, змішаний із сльозами й відчаєм, і тепер я справді вступаю в бій.

Відчинивши вікно, я змітаю докупи шматки штукатурки й відчуваю, як обличчя моє посмикується; потім беру ганчірку, старанно витираю все й нарешті занурюю ганчірку в воду. Та не встигаю я вимити один квадратний метр підлоги, як уже доводиться виполіскувати ганчірку, і в чистій воді одразу розпливається молочно-біла хмара. Після третього метра вода густіє, і коли я виливаю з відра, на дні залишається огидний вапняний осад, який треба вигортати руками й виполіскувати. І знов мені доводиться набирати у відро води.

Я дивлюся в дзеркало і, не бачачи свого обличчя, бачу їх, моїх малят, Регіну та Роберта, близнюків, яких народила, щоб потім вони померли в мене на очах. Фред сам перерізав їм пуповини, кип'ятив інструменти, його руки лежали в мене на лобі, коли я кричала під час переймів. Він топив грубку й крутив цигарки собі й мені; тоді він дезертирував, і інколи мені здається, що я покохала його тільки тоді, коли зрозуміла, як він зневажає закони. Він брав мене на руки й відносив до бомбосховища, і при ньому я вперше дала їм грудь, там, унизу, в затхлому холодному підвалі, при світлі тихо блимаючої свічки; Клеменс сидів біля нас на своєму стільчику, розглядаючи книжку з малюнками, і снаряди вибухали десь над нашим будинком.

Але булькання води стає дедалі