Читати книгу - "Вогняна зима"

class=book> Епілог
Поки що тиша

На світанку місто отямилося нарешті від одвічного летаргічного сну, у який воно було занурене разом з усією зануреною в гниль величчю; тільки тоді ми насмілилися зайти; і ось ми ступили в колишню епоху, ледь не задихнувшись у величезному лігві влади.

Габріель Гарсіа Маркес. Осінь патріарха Село Нові Петрівці, Київська область, лютий 2014 року

Алла не хотіла сюди їхати.

Її зовсім не приваблювала дивна сакральність резиденції Януковича, до якої весь час, поки тривала революція, хотіли дістатися активісти. Коли він поїхав із Києва, люди пропустили. Оплакувати полеглих на Майдані було значно важливіше, ніж стежити за переміщенням із пункту А в пункт Б особи, котру інакше, як убивцею, ніхто не називав. Алла навіть чула: спершу треба достойно провести жертв, віддати їм належне, подбати про тих, хто вижив, поранених та назавжди скалічених — і вже тоді братися за Яника.

Чомусь усі довкола вирішили: нікуди не втече. Не кине нажите добро, отримає від політиків гарантії й сидітиме безвилазно у своєму Межигір’ї, відгородившись «Беркутом» від громади. Майданом гуляли чутки, ніби така домовленість є між ним та його негласним хазяїном Путіним — російський президент сто відсотків має на межигірську потвору вплив і тепер зливає його, мов лайно в унітаз. Словом, списаний на вторинну сировину той, хто ще називає себе українським президентом, поводитиме себе тихо.

Про нього згадали, коли на ранок дізналися — слід прохолов, маєток не охороняється, траса вільна й народ плине туди великим бурхливим потоком. Аллу все одно туди не тягнуло. Вона сиділа вдома в Іллі, і хоч у того, крім зламаної ноги та синців із забоями, жодних інших пошкоджень не виявили, оголосила йому режим лежання в ліжку.

Батьки друга не заперечували, у них було три кімнати, Алла зайняла вільний диван у великій. Лягати біля Іллі їй в голову не прийшло. Своїм вона сказала, де поки житиме, говорила з батьком. Мамі він у четвер по обіді викликав лікаря, ще й насилу дочекався — вільну «швидку» того страшного дня в Києві знайти було майже неможливо. Їй діагностували нервовий зрив, пояснили — вона не одна така, половину міста трусить, як не більше. Потрібних ліків не виявилося, та батько розговорив лікарів, зітхнули, знайшли сильне рецептурне заспокійливе за додаткові гроші. Зараз Світлана Русланівна вже третій день лежала пластом, дивлячись у стелю, дозволяючи себе погодувати й забороняючи вмикати у квартирі новини. Тож батько переніс свій маленький телевізор в Аллину кімнату й уважно, жадібно дивився інформаційні випуски, намагаючись не пропустити нічого.

З татом взагалі стало раптом легше спілкуватися.

Це він побачив у якомусь випуску згадку про те, що під час останньої спроби розігнати Майдан ледь не згорів боєць «Беркуту». Як звали — не почув чи не сказали. Зате зафіксував: йому пощастило, зумів збити вогонь, має нетяжкі опіки. Щоправда, Алла не дуже в це вірила. Адже показали постраждалого, з батькових слів, у російських новинах, і надто вже оперативно. Українські про нього промовчали, а сама Алла вже без докладних пояснень Іллі цілком припускала: знімаючи подібну історію для російських потреб, їхні журналісти цілком могли перевдягнути в беркутівця підставну особу. Петро Семенович, може, і заперечував. Та в полеміку з донькою мудро вирішив не вступати.

Сама ж Алла швидше повірила повідомленню, наритому Іллею в Інтернеті. Чесно — потішив: проскочило, що майданівці кілька днів тому разом зі своїми пораненими під час місива біля Маріїнського парку випадково прихопили тітушку. Того відмахали свої ж, переплутали — адже провокатори частково маскувалися, оздоблюючи себе українськими стрічками. Звісно, коли розкусили, не прогнали, лікували разом зі своїми, бо йому таки добряче перепало. Утік сам, щойно відлежався. Нікому нічого не сказав, прихопив підходящий одяг із зібраного волонтерами і зробив ноги. Алла тоді знизала плечима — таке теж трапляється.

Значно більше пройняла новина — у лісі, десь за Жовтнем, по Обухівській трасі, знайшли роздягнене та розтерзане тіло чоловіка. Його впізнали, Ілля показав фото, і Алла, побачивши когось віддалено знайомого, напружилася та враз пригадала: один із зниклих безвісти в січні, коли воювала Грушевського, автомайданівець. Чоловіка довго розшукували якісь його знайомі, одна жінка довго роздавала на Майдані листівки й роздруковані на принтері зображення. Алла згадала тоді, де бачила його мельком — високий, схожий на доброго ведмедя, стояв та гарикався з даішниками в кінці того року, по дорозі на кляте Межигір’я.

Костянтин Стогов. Більше нічого про нього невідомо.

Крім, звісно, жахливих подробиць того, що робили з його сильним тілом. Після останніх подій Алла реагувала на подібне настільки адекватно, наскільки взагалі можна таким чином сприймати розповіді про кров, катування й смерті. Та все ж попросила Іллю не розстроювати її ще й таким. Вирішивши згодом дізнатися через знайомих волонтерів, хто збирає допомогу його рідним. Його, напевне, оплакує багато людей, такий сильний, красивий та, попри все, — добрий чоловік не міг бути по життю сам.

Словом, величезні обсяги цих та інших сумних новин не спонукали піддаватися загальній переможній ейфорії та їхати в Межигір’я. Вона дуже втомилася й не бачила для себе жодної практичної користі від подібної мандрівки. Тим більше, соціальні мережі вже в суботу по обіді пістрявіли настільки ж помпезними, наскільки нудними