Читати книгу - "Риб’яча кров"

потім я повірила, що говорю з Гонзою. Що за двадцять два роки знову чую голос свого брата.

— Та заспокойся, бо ніби в трансі, — потішав мене тато.

Поступово в мене заспокоїлося дихання, я все ще посміхаюся, але вже менше, і зіпсувати цієї посмішки не дам. Іду до кухні, готую обід, займаю руки й голову, тож за п’ятнадцять хвилин я вже майже спокійна. Чую тата, як він ходить у вітальні, тренується без милиць. Він закашлявся, я біля плити, спиною до дверей, чекаю, що ж він прийшов мені сказати.

— А ти вважаєш, що якось до нього поїдеш? — питає він обережно.

— Якось? Я їду відразу після обіду.

— Але зажди…

Я обертаюся від столу й бачу його насуплене чоло.

— У нас усе закуплено, вечерю приготую й залишу тобі в холодильнику, а вночі або під ранок уже й повернуся.

Він обертається і йде назад до кімнати.

— Аби тільки не здуріла, — чую, як він белькоче.

За обідом запитує, куди я, власне, поїду.

— Гонза живе в Брунталі. Але зараз він на будівництві десь поблизу Опави.

— Але ж це протилежний бік країни! Ти хочеш їхати сама?

Я змушена посміхнутися попри всі ці переживання.

— Я проїхала автівкою через усі Сполучені Штати зі сходу на захід, тату.

— Ну так, але… — бурчить він над тарілкою супу.

Я проїжджаю селом, розтягненим уздовж дороги, дивлюся ліворуч на бічну, та раптом я вже за табличкою, будівлі закінчилися, далі видко лише поля. Я повертаю на першій польовій дорозі і їду назад, знову дзвоню. Із телефоном біля вуха нарешті завертаю правильно. Іще пару десятків метрів поміж будинками, а потім відкривається лука, за нею — частина лісу й просто перед капотом у мене раптово — купа глини.

Я вилізаю з автівки й потягуюся, бо зупинялася тільки раз біля бензозаправки десь на Височині. Досить тепло, сонце вже низько над лісом і світить мені просто у вічі. Я затуляюся долонею й роззираюся. Із землі стирчать кабелі, переді мною низька «капличка» для прокладання електрики, трохи далі — бетонна площадка. Бачу маленький екскаватор із ковшем, що лежить на траві, і вантажівку. Поруч стоїть темно-синій пікап, задні дверцята відчинені, але ніде нікого. Звідкись чути плюскіт води. Найближча ділянка оточена низьким заіржавілим парканом із відчиненою хвірткою, кілька фруктових дерев із напівопалим листям, колодязь і полущена синя колонка. Із неї тече вода, поруч стоїть хтось зігнутий, напівголий, я бачу його спину. Підходжу до нього, він миється під колонкою, намилює руки, вирівнюється й змиває все водою. Чоловік середнього зросту, м’язистий, засмагла спина й світле волосся, зовсім коротке. Бере рушник, що лежав на бетонному покритті колодязя, і витирається. Тягнеться до сорочки, що накинута на колонку, і вдягає її. Я нечутно йду пожовклою травою, і він обертається, лише коли я стою за кілька метрів від нього.

Перший погляд — ніби зовсім до незнайомого. Він теж, мабуть, так вважає, ми обоє роздивляємося обличчя й постать іншого, як тоді, коли очі потроху звикають до темряви. Коротке волосся мене дещо збиває, а ще — зморшки на лобі й навколо очей, але погляд постійно повертається до ясних синіх очей, а вони — його. Потім він посміхається, дві ямочки на щоках, і враз усе стає зрозумілим. Це підтверджує і голос, який, звісно, трохи огрубів за ці роки, але це все ще він. Стоїть навпроти мене в розстебнутій сорочці.

— Привіт, сестро.

У цей момент я відчуваю потужну хвилю, яка мене заповнює, ніби в мені раптово розпускається пуп’янок якоїсь величезної квітки, дзвіночок польовий, велетенський дзвін, який б’є і вибемкує далеко навколо. І раптом усе повертається, усе наше минуле.

— Ти негіднику, ти мерзотнику, ти нікчемо, де ти був усі ці роки… — виштовхую із себе поміж схлипуваннями й кулаком б’ю його в голий живіт, помічаю, як після першого переляку він стиснув м’язи й тримає, а я не спиняюся.

Однак відчуваю, що мені не стає сили, я навіть не можу нормально стиснути кулак, тож зрештою падаю в його обійми. Сльози рясно ллються, як щойно текла вода з колонки, але Гонза мене тримає, я відчуваю його надійні плечі й руки, які гладять мені ззаду волосся.

Ми сидимо одне навпроти одного, я на пакуванні із якось інструменту, а Гонза позаду, у відчинених дверцятах пікапа. На ньому вже светр і куртка, сутеніє, між нами пальник із невеликим газовим балоном, на ньому гріється якась консерва, Гонза ріже хліб.

— Це було так швидко. Я думав, куди б нам піти на вечерю чи на каву, але в цій дірі нічого немає. До Опави недалеко, але ж не хочеться лишати тут усі ці речі без нагляду, — говорить він і показує навколо.

— Ти будеш тут ночувати?

— Так, спатиму в пікапі. Час від часу я так роблю.