Читати книгу - "Маг"

одружився з нею. Потім, здається, повернувся на судно, але невдовзі перебув нервовий зрив, кинув роботу й оселився в Сейдеварре.

Рік чи два все було гаразд, але з часом Генрік поводився дедалі чудніше. Зрештою Раґна написала Ґуставу. Той прочитав листа й сів на найближчий пароплав, що йшов на північ. Як виявилося, ось уже майже дев’ять місяців вона хазяйнує сама-одна, ще й з двома дрібними дітьми на руках. Шурин ненадовго повернувся до Тронгейма, закрив усі свої справи й відтоді взяв на себе всю відповідальність за ферму й братову сім’ю.

«Не було іншої ради», — пояснив мені Ґустав. На той час я вже здогадався про це, відчувши якусь напругу між ним і Раґною. Колись, а може, й досі він був закоханий у свою зовицю. А тепер їх обох навіки скував обов’язок — надійніше, ніж це під силу коханню. Приреченого потерпати без жодної надії на взаємність у почутті і приречену самовіддано берегти вірність чоловікові.

Я хотів дізнатися, в чому полягає братова хвороба. Кивнувши на камінці, Ґустав знову заговорив про Сейдеварре. Спершу брат ненадовго усамітнювався там — «на медитації», а тоді забрав собі в голову, що колись його — або ж принаймні цю місцину — навідає Бог. Уже дванадцять років він там живе відлюдником, чекаючи на ці відвідини.

Він так і не повернувся на ферму. Впродовж останніх двох років брати Нюґори хіба що сотнею слів перекинулися. Раґна туди не ходить. Звісно, він у всьому залежить від родичів. Особливо ж відколи, par surcroît de malheur[156], майже осліп. На Ґуставову думку, брат уже віддавна не усвідомлює, скільки вони для нього роблять. Приймає цю допомогу як манну небесну. Не дивується й не дякує. Я спитав Ґустава, — а діло було на початку серпня, — коли він востаннє говорив з Генріком. «У травні», — зніяковів він і на знак безнадії стенув плечима.

З того часу четверо мешканців ферми цікавили мене більше, ніж птахи. Я придивився до Раґни, й мені здалося, що в ній є щось трагічне. У неї були прекрасні очі — як у героїні Евріпідових творів, темні й тверді, наче обсидіан. Мені було шкода й її дітей. Вони виростали, немов бактерії в пробірці, на поживі стерилізованої стріндберґівської меланхолії. Без жодної можливости вирватися з цього кола. До найближчого сусіда — двадцять миль. До найближчого села — п’ятдесят. Тепер зрозуміло, чому Ґустав так зрадів із мого приїзду. Свіжі люди допомагали вберегти ясний розум і чуття реальности. Його схибленість полягала тільки на цій безнадійній закоханості у зовицю.

Як і багато хто з молодих людей, будь він на моєму місці, я вважав, що мені належить стати рятівником — своєрідним каталізатором розв’язання ситуації на фермі. До того ж я мав за плечима медичну освіту й був ознайомлений з працями віденського пана[157], тоді ще не дуже відомого. Зразу ж і розпізнав Генрікову хворобу — хрестоматійний випадок анального перенапруження. Ще й нав’язлива самоідентифікація з батьком. Усе це обтяжене способом життя на самоті. Діагноз видавався очевидним, як поведінка птахів, що їх мені кожного дня випадало спостерігати. Тепер, коли таємницю розкрито, Ґустав був не проти поговорити про неї й наступного вечора розповів про подробиці. Ці дані підтвердили мій висновок.

Генрік ще змалку закохався в море. Тому-то й пішов учитися на механіка. Однак з часом усвідомив, що йому не до душі машинерія й самі люди. Почалося з неприязні до машин. Мізантропія розвинулася пізніше. Він, мабуть, і оженився почасти тому, щоб припинити цей розвиток. Він завжди любив простір і самотність. Звідти й любов до моря. Зрозуміло, чому він зненавидів тісноту корабля, бруд і гуркіт машинного відділу. Якби ж то змога здійснити навколосвітнє плавання наодинці з самим собою… Натомість Генрік оселився в Сейдеварре, де сама суша була схожа на широке море. Народилися діти. І тут став підводити зір. Генрік перекидав склянки на столі, а в лісі спотикався об коріння. Почалася манія.

Як янсеніст Генрік вірив у жорстокість Господню. Відповідно до цієї доктрини вважав себе обранцем, призначеним терпіти муки та інші кари й приреченим відпотіти свою молодість на гидотних суденцях, у гнилому кліматі. І насамкінець втратити з-під носа рай земний, ще не встигнувши насолодитися такою винагородою. Він не бачив об’єктивної істини: долею керує випадок, і ніщо на світі не виявляє умисної несправедливости до людства, хоча кожна людина зокрема може зазнати чимало несправедливого від багато кого й багато чого. У Генрікові нуртувала образа на Божу несправедливість. Він відмовився поїхати до лікарні, де йому мали обстежити очі. Через брак холодної об’єктивности розжарювалося все єство, душа горіла в тілі й випалювала його. Генрік ходив на Сейдеварре не для того, щоб медитувати. Щоб ненавидіти.

Зайво казати, що мені страшенно кортіло подивитися на цього релігійного маніяка. І не тільки з цікавости лікаря. Я прикипів серцем до Ґустава. Спробував навіть пояснити, в чому суть психоаналізу, але його це не зацікавило. Вислухавши мене, той тільки й сказав: «Краще не зачіпати». Я запевнив, що й далі оминатиму цей мис. На тому й стало.

Якось одного вітряного дня я, пройшовши вздовж річки зо три милі від ферми, почув, що хтось мене кличе. То був Ґустав. Я вийшов із лісу до берега, й він підігнав човна ближче. Виплив на річку не для того, щоб ловити харіусів, як я гадав, а щоб знайти мене. Все-таки він вирішив, що варто було б мені подивитися на його брата. Ми мали сховатися й спостерігати за Генріком, як за птахом. Ґустав пояснив, що сьогодні на те підхожий день. Як і в більшості напівсліпих і сліпих, у Генріка загострився слух, тож шум вітру допоможе нам сховатися.