Читати книгу - "На уходах"

піймали. А запорожець сидить собі у своїй землянці і нічого не знає. Приходить до нього пан у хату: «Здоров, козаче!» — «Здоров!» — «Ходи на зорі поглянуть…» — «Які там зорі, на що вони мені». — «Ходи, козаче, не гайся.

Ляхи балку обступили, живого піймати тебе хочуть».

Запорожець виходить на світ, рушниця у нього в руках.

Йде в один бік балки — ляхи, у другий бік — ляхи. А панок усе за ним слідком та посміхається: «Ну, кудою втечеш, козаче?» — «Бачу, що нікуди мені втечи. Прийдеться загинути, та недешево продам я своє життя». — Він подався у землянку, щоб звідсіля оборонятись та загинуть. А панок йому: «Я тебе ізбавлю». — «Не твоя сила. Так мені і пропадати…» — «Ні, не пропадеш, сідай мені на спину».

Запорожець гадає собі: їздив я на різних конях та ще й на панові попробую. Поліз він панові на спину, ухопився руками за шию, підобрав ноги, а пан як свисне собою в гору, аж під хмари, і так заніс його аж під саму Січ і там його посадив. «Порадь собі сам тепер, моя сила на Січ не може». Запорожець бачить з ким діло, та й каже: «Спасибі тобі, антипку, що від загибелі вибавив, та коли ти гадаєш, що я за це тобі душу свою запишу, то нічого з того, краще занеси мене назад у балку, хай мене ляхи замордують…» — «Нічого я від тебе не хочу. Я лише за те тобі відплатився, що ти мене від вовка остеріг». — І з тим словом чортяка, мов під землю провалився, а Запорожець помандрував у Січ.

— Непристойно нам такі речі слухать, — говорив священик, — краще ми скажім господареві доброї ночі і ходім во свояси.

На другий день взялась дуже гарна погода. Сонце світило від самого ранку. Люди ладились з косами та серпами у поле. По цілім селі чути було клепання кіс.

Ладили юзи. Дітвора вийшла гурмою на вулиці, ступала на калюжах води, згортала свіже болото і робила буханці, вареники.

Як вже сонце підійшло вище, село опустіло. Остались лише діди, немічні і жіноцтво з дітворою. Січовим школярам не було ніякої робота. Вони зайшли на попівство і стоваришувалися з поповичами. Ходили разом ловити рибу в річці. За ними йшли слідом Максим, Омелько та малий Стась, якого прозвали Остапом. Пані зразу не хотіла хлопця від себе пускати, та він так напирався, шо годі було його здержати.

Марійка товаришувала з Одаркою. Зате пані не знала, куди дітись. Козацька простота її разила. Вона була, щоправда, до усіх приязна, та не могла зі своїм теперішнім положенням зжитися. Завважила се пані сотничиха. Зразу думала, що се задля несмілості і старалася паню осмілити до себе. Згодом пані дала її пізнати, що вона шляхтянка, не те, що козачка. Одного разу зачула сотничиха, як пані докоряла дочці:

— Ти до краю спростачієш та козачкою станеш, що ніяк тебе буде у наше товариство повести.

Сотничиха сказала про се чоловікові.

— Хіба я не бачу? При найближчій нагоді звелю відвезти їх у Київ, хай про себе самі подумають.

А хлопцям було так, наче у раю. Сотник звелів Явтухові вчити їх їздити на коні, «щоб козацькі діти не марнувались».

Тепер вже і про Січ забули і раді б тут назавжди остатися.

Кілька разів їздили у степ, возили з поля хліб, а час минав стрілою.

Наспіла пора від’їзду. Сотник звелів Явтухові відвезти хлопців. Тоді, окрім воза, на якому їхали, навантажили другий усякою провізією для школи. До того ще сотник дав Явтухові капшук з червінцями для шкільного січового отамана.

Усі дуже щиро прощалися зі школярами. Сотничиха, мов рідна, проводжала їх, а панна сотниківна понадавала повні пазухи горіхів, медівників та пряників, щоб у дорозі було що їсти. Стара Горпина аж заплакала, прощаючись з ними. Вона заодно голосила, що їх більше вже не побачить, бо їй сього року вмирати прийдеться. Навіть пані з дочкою та синком вийшли хлопців проводжати.

— Тям, Андрійку, — гукав сотник з рундука, — приїзди знову та привези зі собою того кучерявого баранчика.

Дорога на Січ відбулася без жодної пригоди. Тепер степ трохи не так виглядав. Лани блищали стернею, трава місцями покошена, а далі зісохла від сонця, встелювала степ сіро-жовтою соломою.

IX

Вернувшись на Січ, застали вже козаків, що з походу повернулися. Похід повівся, як слід, козаки навіть не йшли до Криму. Покарали добре степових татар, побили, набрали табунів коней. Відтак мурза тої орди заключив з козаками мир і поприсяг, що ніколи козацьких осель не буде чіпати.

На тім похід скінчився.

На Івася чекав нетерпеливо дядько Касян. Стрінувши хлопця, трохи його не задавив в обіймах, так дуже радів.

Для школярів почалося звичайне життя у школі при науці, серед таких самих обставин, як і перше.

Минуло так п’ять років. Щороку приїздив за ними Явтух і забирав їх у Михайлівну. По п’ятім році Андрій вийшов із школи і перейшов до новиків, себто до тих, хто ще козаками не були, а під рукою козаків старших вчилися козацького воєнного ремесла. Та мимо того він не перестав дружитися з Івасем і вони не раз нагадували собі, як то гарно буде, як вони стануть козаками-товаришами і тоді по козацькому звичаю заприсягнуть собі у церкві побратимство. Молодики ходили з козаками у недалекі походи, а коли молодикові повелось доконати щось таке, чого від нього не вимагалося, тоді товариство приймало його до гурту, і час його молодництва переривався.

Січові козаки виконували всіляку службу для Січі.

Ловили звірів, рибу, їздили на роз’їзди, на посилки, перевозили людей через ріку, Андрійка