Читати книгу - "Четверо в яхті"

про те, щоб залишити цей світ з якнайбільшим шумом. Доля його народу важила для нього дуже небагато.

— Розумію! — крикнув з певним запізненням Куцик. — Це тому й здихали корови…

Войтек плеснув його по плечу.

— Так, коли їх перевели у новий корівник! — додав Андрійко. — Мабуть, якісь види цієї зарази проіснували кілька років!

— Певно, завдяки різним тимчасовим господарям, — сказала Люцина. — Може, через пацюків.

— І кури… ага… — Куцик не переставав дивуватися.

— Зробимо дезинфекцію, — сказав Бальбінський.

— В усякому разі це буде нам наукою, щоб ми так легко не відкидали «бабське базікання», — додав Андрійко. — Хай воно й не пояснює певних явищ, але помічає їх! І хоч би тому варте нашої уваги.

— Дивіться, як це чудово сформульовано! — звів погляд Бальбінський. — Маєш рацію, хлопче. Ми дуже легко завчили кілька готових формул. А вони частіше затушовують факти, ніж пояснюють.

Він підвівся і кинув цигарку.

— Ну, в мене все. Питань немає?

Всі мовчали. Нарешті Куцик сказав:

— Ні, дякуємо. Це все. До побачення.

— Стривай, стривай. У вас немає до мене питань, а в мене є до Андрійка! Як ти додумався, що вхід під автомашиною? Натхнення? Нюх? Чому ти вперся, щоб ми там…

Андрійко почервонів, махнув рукою.

— Дурниці. Просто якась бляха… Почув якийсь скрегіт. У лісі різні звуки, але цей був трохи інший. За сараєм. Звичайний випадок…

— Ну, добре. Прощавайте, хлопці. Вирушаєте далі, так?

— Так, поїдемо. У нас ще цілий місяць! — поважно заявив Куцик. — Тільки залишимося на кілька днів під Пішем…

— Чого?

— Так, різні справи… Треба дати телеграму додому.

— Про що?

— Е, дурниці.

— А ви? — звернувся він до Люцини.

— На жаль, мушу повертатися. Липень кінчається, а за ним і відпустка! Зрештою, після цих переживань… — дівчина замовкла і, щоб змінити тему, атакувала Бальбінського: — А ви збираєтесь відпочивати?

Той хитнув головою.

— На жаль, повертаюсь до Гожиялок.

— Як? Чого?

— Це ж тільки для вас справа закінчилась, а для мене — ні. Найважче попереду.

Всі здивовано дивились на нього.

— Що з того, що ми спіймали Крюгера? Адже в нього немає звіту! Присягається, що не знайшов його.

— І не каже, де той міг сховати?

— Сказав. Але я десять днів шукав у Гожиялках і не знайшов. Ми питали його, чим займався Хаузгофер після двадцятого липня, сподіваючись, що зможемо зробити з цього кращі висновки, ніж він.

— Ну і?.. Чим займався Хаузгофер?

— Був зовсім пригнічений. Сидів днями у своєму кабінеті. Майже нічого не їв. Тільки раз поїхав кататися на яхті по озеру. Це навіть дивно…

В цьому місці Андрійко скрикнув, просто скрикнув. Усі подумали, що він знепритомнів, так у нього побіліло обличчя. Почали смикати його, хтось побіг по воду.

— Чортів Острів! — сказав він. — Ах, який дурень, який дурень!

— Хто? — допитувалися всі.

Андрійко не відповідав. Він нахилив голову і опустив очі. Тільки через кілька хвилин він розповів про хрестик на карті і, що найважливіше, про купи газет і паперів, які він спалив у ту холодну ніч на острові.

Бальбінський одразу вискочив з кімнати.

Через п'ятнадцять хвилин, проминувши задушливе, запорошене містечко, вони дісталися до неширокої річечки Пісси. Там стояла моторка.

Швидкість була захоплююча. Красивий силует Чортового Острова за кілька хвилин з плями став букетом старих дерев. Незабаром вони доїхали до Портової Галявини. На щастя, там нікого не було.

Андрійко вискочив першим, за ним інші.

За кілька днів хорошої погоди на острові побувало багато туристів. Курінь Андрійка був варварськи використаний на паливо. Паперу знову назбиралося стільки, що галявина була забруднена не менше, ніж до того.

Але Андрійко не помічав цього. Він добіг до східного схилу Гори Ілюзій. Ось щілина в дерні. Бальбінський уже розгортає руками, заглядає всередину.

Ямка невелика і порожня. Всі газети і папери забрав тоді Андрійко, всі вони пішли з димом.

Андрійко пригадує: справді, друковані аркушики теж були. І якісь креслення, маленькі, якісь шестикутники…

— Формули хімічної структури, — каже Бальбінський.

Потім нахиляється. Під грудкою землі знаходить четвертинку сторінки. Обережно витягає її наверх.

Вгорі цифра: 52. І кілька рядків тексту німецькою мовою. Бальбінський читає, а потім коротко викладає зміст:

— Це майже кінець. Здається, що Крюгер у цьому пункті говорить правду. Хаузгофер твердить, що він освоїв уже загальну зміну специфічної токсичності даного виду, тобто, може переносити вірус з одного хазяїна на іншого. Але щоб освоїти процес керування таким перенесенням, потрібен майже рік. В окремих випадках, пише він, можна було б добитися величезного прискорення життєвого циклу… Розумієте? Блискавичний хід хвороби. Хаузгофер починає навіть говорити, в яких випадках. На жаль, цим сторінка закінчується…

Андрійко стояв поруч, закусивши губи. Згодом він випалив:

— Мені дуже неприємно, вибачте. Даю слово. Я повинен був одразу додуматися. Отже, хрестик саме в цьому місці… Я навіть шукав, сам не знаю чого. А втім, почалося з газет, тому я не звернув уваги. А тепер бачу, що газети були тільки для упаковки. Він, мабуть, поспішав і не знайшов нічого кращого. А мене це ввело в оману… До того ж я кидав усе, боявся, що погасне вогонь. Мені дуже неприємно…

Бальбінський поплескав його по плечу.

— Звичайно, було б краще приєднати цей звіт до справи. Але знаєш, між нами кажучи, цього шматка нам теж вистачить. Є доказ, що решта згоріла. А це найважливіше, розумієш? Найважливіше, щоб цих отруйних паперів не одержали ті, які вірять в танатологію і на неї покладають надії. А нам ця наука чужа, ворожу й огидна.