Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

подобається додавати солі…

Ніжна й уперта. Ні, він не розумів. Не міг зрозуміти. Як таке могло статися? Як так, що її тут більше немає? Як вона може бути разом з іншим? Перед очима постала та автівка з досвідченим водієм за кермом. Уявив собі їх разом, в обіймах одне одного.

Мазохіст у коханні, він прагнув страждання. «Він ніколи не зможе кохати її, як кохав я, не зможе так її обожнювати, він не здатний помітити всі її м’які рухи, всі її маленькі гримаски». Ніби тільки йому було дозволено бачити, знати справжній смак її поцілунків, справжній колір її очей, помічати, як ніжно вона прокидається, як змахує віями, який у неї вираз обличчя. «Жоден чоловік не зможе побачити те, що бачив я. А він — менше за всіх». Він — реальний, вагомий, матеріальний. Виліпив його собі таким — нездатним кохати, нездатним бачити її по-справжньому, розуміти її, поважати її; він прагнув лише її тіла. Його ніколи так не тішитимуть її милі капризи. Він ніколи не любитиме її маленькі ручки, її обгризені нігті, її трішки занадто пухкі ступні, її маленьку приховану родимку, ну, насправді, не так уже й приховану. Можливо, він її помітить — як нестерпно про це думати, — але ніколи не буде здатний полюбити ту родимку. Не так сильно, як це зробив він, уперше побачивши її, а сьогодні просто згадуючи про неї. Печаль лягла Степові на очі. Паоло занепокоєно подивився на брата.

— Що, геть несмачна, га? Якщо не хочеш більше, то залиш. Є друга страва — пречудова.

Степ підняв очі на брата, струсонув головою, спробував усміхнутися.

— Ні, Па’, вона була смачна, правда.

— Хочеш поговорити про це?

— Ні, це бридка історія.

— Гірша за мою?

Степ кивнув. Вони усміхнулись одне одному. Братній погляд, у справжньому сенсі слова, можливо, тільки зараз — уперше. Раптом задзвонили у двері. Довгий і настирливий звук розірвав атмосферу радості та надії. Степ побіг до дверей, відчинив їх.

— Привіт, Степе.

— О, привіт, Палліно. — Спробував приховати своє розчарування. — Заходь.

— Ні, дякую, я тільки заїхала привітати тебе. Привезла тобі ось це. — Дала йому маленький пакет.

— Мені зараз його розгорнути?

Палліна кивнула. Степ покрутив пакет у руках, шукаючи, де він розгортається, відкрив. Дерев’яна рамочка, а всередині — найліпший подарунок із тих, що він міг забажати. Він і Полло на мотоциклі, обійнявшись. Коротке волосся, розставлені ноги, усмішка на тридцять два зуби. Усередині боляче тенькнуло.

— Палліно, вона прегарна. Дякую.

— Господи, Степе, як я за ним сумую.

— Я теж.

Аж тепер він помітив, як одягнена Палліна. Скільки разів він бачив цю джинсову куртку позаду себе на мотоциклі, скільки разів по-дружньому ляскав по ній, сильно, весело. Усміхнулись одне одному.

— Степе, можна тебе про щось попросити?

— Все, що хочеш.

— Обійми мене.

Степ боязко підійшов до неї, широко розвів руки і прийняв її в свої обійми, думаючи про друга і про те, як вона була у нього закохана.

— Обійми мене, стисни мене ще сильніше. Як робив він. Знаєш, він завжди мені казав… «Так ти від мене не втечеш. І залишишся назавжди зі мною…» — Палліна поклала йому голову на плече.

— Але пішов назавжди він.

Заплакала.

— Ти мені його нагадуєш до болю в серці, Степе. Він тебе обожнював. Казав, що тільки ти його розумієш, що ви з ним однакові.

Степ глянув поверх її голови. Двері вдалині розпливалися. Стиснув її сильніше, ще сильніше.

— Це неправда, Палліно. Він був набагато кращий за мене.

— Так, це правда. — Усміхнулась, хлюпаючи носом. Відсторонилась від Степа. — Ну, мені час додому.

— Хочеш, проведу тебе?

— Ні, дякую. Там унизу Дема, який мене чекає.

— Переказуй йому вітання.

— З Різдвом, Степе.

— З Різдвом.

Дивився, як вона заходить до ліфта. Палліна усміхнулась йому востаннє, тоді двері зачинилися і вона натисла на кнопку «1». Поки спускалася, витягла з кишені куртки пачку «Кемел лайт». Запалила останню цигарку, ту, що лежала в пачці перевернутою. Але закурила її з сумом, без надії. Вона знала, що її єдине справжнє бажання — нездійсненне.

Степ пройшов до своєї кімнати й поставив фотографію на шафку, відтак повернувся за стіл. Поряд із його тарілкою лежав загорнутий у папір пакетик.

— А це що таке?

— Твій подарунок. — Паоло усміхнувся йому. — Ти не знаєш, що на Різдво всі обмінюються подарунками?

Степ почав розгортати пакет. Паоло дивився на нього веселими очима.

— Я побачив, що вчора ти спалив усі ті комікси, тож не маєш чого почитати.

Степ розгорнув. Ледве не засміявся. «Мене звати Текс». Комікс, який він терпіти не міг.

— Якщо тобі не подобається, можна поміняти.

— Та ти що, жартуєш, Паоло, дякую. У мене справді такого не було. Зачекай трішки, я теж маю дещо для тебе.

Трохи згодом повернувся до вітальні з довгастим пакунком у руках. Він купив це тоді, коли чекав під будинком Бабі. Ще до того, як побачив її. Прогнав ці думки.

— Тримай.

Паоло взяв подарунок і розгорнув. В його руках була пара темних «Балорама». Степ усміхнувся йому.

— Такі самі, як мої. Вони дуже міцні, ніколи не б’ються. Навіть якщо хтось скидає тобі їх долі. — Усміхнувся йому. — А, до речі, поміняти не можна.

Паоло надяг окуляри.

— Як вони мені?

— Чудово! Бля, ти видаєшся брутальним. Навіть злякатися можна. — Раптом йому сяйнула думка — блискуча, ідеальна, класна. — Слухай, Па’, у мене є одна ідея. Не кажи мені ні, як ти завжди робиш. Сьогодні Різдво, ти не можеш мені відмовити!

Холодний вітер куйовдив волосся.

— А можна повільніше, Степе?

— Та я й так на вісімдесят їду!

— У місті не слід перевищувати п’ятдесяти.

— Та припини, я ж знаю, що тобі подобається.

Степ додав швидкості. Паоло стиснув його міцніше. Мотоцикл мчав вулицями міста, залишаючи позаду перехрестя та жовті світлофори — спритний і мовчазний. На ньому, обійнявшись, сиділи двоє братів. Краватка Паоло вивільнилась з-під куртки й весело розмахувала вночі своїми чорними ромбами. Трохи вище за новими чорними окулярами Паоло зі жахом дивився на дорогу, готовий помітити будь-яку небезпеку. Перед ним — Степ, спокійний за кермом. Вітер пестив його окуляри «Балорама». Хтось нашвидкуруч паркував машини у другому ряду перед церквою. Ці люди йшли на месу.