Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

123
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 125
Перейти на сторінку:
книжка стане – принаймні для мене! – доказом моєї поразки і, прочитавши її, я зрозумію, як мала писати, але так і не змогла. У такі хвилини моя сувора самодисципліна, довгі роки навчання, кожна опублікована сторінка або рядок, що мали шалений успіх, розчинялися у повітрі, як під час шторму, що насувається з небокраю і раптом покриває все навколо. Мій образ письменниці, яка досягла неймовірних успіхів, вибравшись із найглибших низів, розсипався б на пісок. Розвіялося б задоволення від добре вихованих доньок, від власного авторитету, навіть від останнього коханця, викладача політехнічного інституту, на вісім років молодшого за мене, двічі розлученого і з одним сином, – ми зустрічалися раз на тиждень у його будинку за містом. Усе моє життя звелося б до тупої боротьби за зміну власного соціального статусу.

50

Я щосили намагалася тримати депресію під контролем, рідше телефонувала Лілі. Тепер я вже не сподівалася, а побоювалася, що вона мені скаже: «Хочеш почитати мій рукопис? Я вже багато років над ним працюю, можу надіслати тобі електронною поштою». Я точно знала, як би відреагувала, дізнавшися, що вона справді ввірвалася в мою професійну царину й спорожнила її. Мені б, напевно, перехопило подих, як тоді, коли я прочитала «Блакитну фею». І я б негайно опублікувала її рукопис. Доклала б неймовірних зусиль для його просування, доводячи всім його літературну цінність. Але я вже не була тією наївною дівчинкою, якій випало відкрити неймовірні здібності своєї однокласниці. Тепер я було зрілою жінкою з власним світоглядом і переконаннями. Була тією, якою мене часто то жартома, то серйозно описувала сама Ліла: Елена Ґреко, неймовірна подруга Раффаелли Черулло. І отой несподіваний обмін ролями мене б просто знищив.

Але тоді все тільки починалося, і мої справи ще йшли непогано. Поки що насичене суспільне життя, моложавий вигляд, успішна кар’єра, усталений авторитет не залишали місця для подібних сумнівів, зводили їх до безпідставної бентеги. Потім настали сумні часи. Продажі моїх книжок почали падати. Я пішла з видавництва. Розтовстіла, втратила струнку фігуру, почувалася старою й боялася бідної самотньої старості. Довелося зізнатися самій собі, що ті засади, яких я дотримувалася роками, змінилися, втратили цінність, як і я сама.

У 2005 році я поїхала до Неаполя, зустрілася з Лілою. День видався нелегким. Вона ще більше змінилася, намагалася поводитися привітно, надмірно жваво віталася з усіма перехожими, говорила без упину. Бачачи в кожному куточку району африканців, азіатів, відчуваючи запахи невідомих кухонь світу, жвавішала й примовляла: «Я, на відміну від тебе, мало поїздила світом, а тепер бачиш: світ сам приїхав до мене». У Турині тоді теж усе змінилося – таке засилля екзотики, яка поступово перетворювалася на буденність, мені подобалося. Але тільки в нашому районі я усвідомила, як змінилося суспільство. Старий діалект, як то традиційно велося, негайно увібрав у себе незвичні звуки загадкових мов, не цураючись запозичення чужих фонетичних, синтаксичних й інтонаційних особливостей, колись таких далеких. На сірих кам’яних стінах будівель з’явилися не бачені раніше написи, старі легальні й нелегальні справи змішувалися з новими, насильство охоче переймало досвід нових культур.

Саме тоді з’явилася новина про знайдений у сквері труп Джильйоли. Ми ще не знали, що вона померла від інфаркту, думали, що її вбили. Її розпростерте на землі тіло було величезним. Як вона, мабуть, страждала через ті зміни у своїй зовнішності, адже вона в юності була такою гарною й одружилася з вродливим Мікеле Соларою! «А я й досі жива, – подумалося мені, – хоча й не почуваюся живішою за це велике бездиханне тіло, що лежить у цьому жалюгідному місці». Так воно й було. Незважаючи на невпинний догляд за собою і власним тілом, я себе не впізнавала, моя хода стала непевною, кожен жест чи рух відрізнялися від тих, до яких я звикла за десятки років. Раніше почувалася молодою, а тепер помічала, що стала такою, як і Джильйола.

А от Ліла, здавалося, взагалі не звертала уваги на старість. Жваво жестикулювала, розмовляла голосно, віталася з усіма, розмахуючи руками. Я вкотре не запитала її про рукопис. Що б вона не сказала, я була впевнена, що її відповідь мене не заспокоїть. Я вже не знала, як вийти з депресії, за що вчепитися. Справа була не в Лілиному рукописі та його цінності. Я й без нього здатна була усвідомити: усе те, що я написала з 60-х років і донині, втратило актуальність і силу, книжки не торкалися струн душі сучасного читача, як колись протягом десятиліть, не знаходили відгуку. Разом із тим сумна новина про смерть Джильйоли змусила мене збагнути, що сама природа мого смутку змінилася. Тепер мене гнітила думка, що після мене нічого не залишиться надовго. Свої книжки я написала в молодому віці, що дозволило мені довгий час вважати, ніби я роблю щось по-справжньому важливе для суспільства. Несподівано це переконання розвіялося, і тепер я не вірила у важливість своєї праці. З другого боку, для Ліли теж усе минуло: жила вона сумно, відлюдькувато, у малесенькій квартирці батьків, щось там тюкала собі на комп’ютері, нотуючи невідомо які враження і думки. «Та все ж, – дозволяла я політ своїй фантазії, – є ймовірність того, що її ім’я – як ярлик чи ще якось – саме тепер, коли вона перетворилася на стару жінку або навіть після її смерті, буде пов’язано з неперевершеним бестселером. Не таким, як написані мною тисячі сторінок, а справжнім невмирущим твором. Хай навіть вона і не здобуде від цього ні слави, ні гонорарів, але його читатимуть і перечитуватимуть роками, століттями. У Ліли така можливість іще залишалася, а я її втратила. Моя доля мало чим відрізнялася від долі Джильйоли, а от Лілина – хтозна.

51

Через деякий час я здалася. Працювала мало, однак і замовлень я не мала. Ні з ким не зустрічалася, подовгу розмовляла з дочками телефоном, просила передати слухавку онукам, сюсюкала ще й з ними. В Ельзи теж народився синок Конрад, а Деде подарувала Гамідику сестричку, яку назвала Еленою.

Оті дитячі голосочки, які звучали так ясно і розумно, нагадували мені Тіну. У години найважчої туги я дедалі більше себе переконувала, що Ліла написала роман про свою доньку, дедалі впертіше вважала, що зв’язала ту історію з історією Неаполя – хай навіть із наївністю малоосвіченої людини! – але, можливо, саме через це зуміла доcягти нечуваного результату. Потім усвідомлювала, що це лише мої вигадки. Накопичувала в собі проти волі співчуття, заздрість, неприязнь, любов. У Ліли таких амбіцій не було – у неї не було ніяких амбіцій. Щоб затіяти велику справу, щоб потім дати їй своє ім’я, треба себе любити й поважати; а вона сама колись мені сказала, що не любить себе, що їй у собі

1 ... 121 122 123 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"