Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— один шилінг і чотири пенси за дві унції, набагато дорожчий, ніж я собі міг дозволити, — і неймовірно ним насолоджувався. Було страшенно спекотно, а коли я зачинив вікно і завісив його червоною фіранкою, стало ще гарячіше — о п'ятій годині кімната була як розжарена пічка.

Але я дуже радів, що не потрібно йти в Сіті, тому не надто переймався цими дрібними прикрощами, час від часу читав уривки з якоїсь дивної старої книжки, що належала моєму бідному батечку. Я багато чого в ній не розумів, але вона чудово пасувала до мого настрою, тож я гортав її і курив доти, доки настав час чаювання. Тоді я вийшов на прогулянку, щоб перед сном подихати свіжим повітрям. Я задумано простував, не надто зважаючи, куди іду. Пройшов багато миль, здебільшого кружляючи на тому самому місці, як то кажуть, заблукавши у трьох соснах, і я переконаний, що за жодні гроші світу не зміг би повернутися назад тією ж дорогою. В будь-якому разі, коли посутеніло і ліхтарники почали метушитися, запалюючи ліхтарі один за іншим, я все ще був на вулиці. То був чудовий вечір; шкода, що тебе тоді не було поруч зі мною, люба.

— Я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою.

— Так, авжеж. Хай там як, але тодішній вечір насправді був дивовижний. Пам'ятаю, я блукав якоюсь вуличкою із сірими одноманітними будинками з декоративними парапетами та одвірками. На багатьох дверях висіли латунні таблички, і на одній з них було написано: «Виробник мушлевих скриньок». Прочитавши той напис, я дуже втішився, бо мені завжди було цікаво, звідки беруться ці скриньки та всілякі дрібнички, які продають на морському узбережжі. Кілька дітлахів гралися на дорозі якимось мотлохом, з паба на розі долинав чоловічий спів, і цієї миті я звів очі вгору й побачив, якої чудової барви було небо. Я ніколи більше не бачив такого неба, як того вечора — темно-синього з фіолетовим відливом, але саме таким, кажуть, воно буває в заморських країнах. Не знаю чому — через незвичайний колір неба чи з якоїсь іншої причини — я почувався якось дивно. Все здавалося якимось іншим, і я ніяк не міг збагнути, в чому саме полягала та зміна. Пам'ятаю, я поділився цими своїми відчуттями з одним літнім джентльменом — другом мого бідного батька, якого вже років п'ять, а то й більше, нема серед живих — і, глянувши на мене, він сказав щось про казкову країну. Не знаю, що він мав на увазі, але я, мабуть, погано йому пояснив те, що зі мною трапилося. Проте тоді, на якусь мить, ця маленька глуха вуличка здалася мені чудовою, а крики дітей і спів чоловіків у пабі так пасували тому небу, немов були з ним одним цілим. Тобі ж відомий вислів «бути на сьомому небі від щастя»? Саме так я почувався — не те щоб ішов як по хмаринці, а так, наче дорога була встелена оксамитом чи дуже м'яким килимом. А тоді — гадаю, це було лише в моїй уяві — у повітрі так солодко запахло, немов ладаном у католицькій церкві, аж стало важко дихати, як буває, коли ти сильно чимось схвильований. Я ще ніколи не почувався так дивно.

Дарнелл раптово змовк і звів очі на свою дружину. Вона слухала його з розтуленими вустами, в очах — нетерпіння й цікавість.

— Сподіваюсь, я не стомив тебе своїми розповідями про ці нісенітниці. У тебе сьогодні випав важкий день з тим дурним дівчиськом. Може, краще підемо спати?

— Ні-ні, Едварде, будь ласка, продовжуй. Я зовсім не стомилася. Мені подобається тебе слухати. Прошу, розповідай далі.

— Що ж, коли я пройшов трохи далі, те дивне відчуття стало зникати. Я сказав, що пройшов трохи далі, бо мені справді здавалося, ніби минуло щонайбільше п'ять хвилин, однак це враження було помилковим: щойно я забрів на ту маленьку вуличку, то подивився на годинника, а коли знову хотів пересвідчитися, котра година, була вже одинадцята. Я пройшов близько восьми миль. Я не вірив власним очам і думав, що мій годинник сказився, але потім переконався, що він був цілком справний. Але я ніяк не міг цього збагнути, та й зараз не можу. Кажу тобі, минуло стільки ж часу, якби я пройшовся вгору по Една-роуд і повернувся назад. Але я опинився за містом, стояв посеред відкритого простору, де на мене з лісу віяв прохолодний вітерець, повітря було сповнене тихими звуками якогось шарудіння і шурхоту, а до моїх вух долинало цвірінькання пташок і дзюркотлива мелодія потічка, що протікав десь неподалік. Стоячи на мосту, я дістав з кишені годинника і підніс його до світла запаленого сірника, щоб розгледіти, котра година, і мені раптом сяйнуло, наскільки дивним був той вечір. Розумієш, він був зовсім не схожий на те, чим я займався все своє життя, зокрема — останній рік, і мені раптом здалося, що я не міг бути тим самим чоловіком, який кожного дня їхав зранку в Сіті й щовечора, написавши цілу купу нудних листів, повертався додому. Мене наче зненацька перенесли з одного світу в інший. Якимось чином я знайшов дорогу назад і, повертаючись додому, вирішив, як саме проведу свою відпустку. Я сказав сам до себе: «Я також, як Феррар, вирушу в туристичний похід, але це буде піший тур Лондоном та його околицями». Добре все обміркувавши, я близько четвертої ранку дістався додому, коли надворі вже світало, а на вулиці було так тихо, неначе в опівнічному лісі.

— Як на мене, чудова ідея. То ти все-таки вирушив у похід? Придбав карту Лондона?

— Так, вирушив. Але карти я не купував — вона б усе зіпсувала. Нецікаво, коли все накреслено, виміряно й визначено. А я хотів відчувати, що йду туди, де не ступала нога людини. Маячня якась, правда? Ніби в Лондоні чи, раз на те пішло, у всій Англії є такі місця.

— Я розумію, що ти маєш на увазі. Ти хотів думати, ніби відправляєшся у плавання в пошуках незвіданих земель. Так?

— Саме це я й намагався тобі пояснити. До того ж я не хотів купувати карти. Бо сам її створив.

— Що ти маєш на увазі? Ти накреслив карту просто так — з голови?

— Про це я розповім трохи згодом. Але ти справді хочеш почути про мою грандіозну подорож?

— Звісно, що хочу. Мабуть, то було чудово. І яка