Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Рвучко піднявши голову, вартовий втупив сонний погляд у Левка. Між ними було шість метрів. У затуманених очах зринуло здивування.

— Amigo, que te pasa? Te sientes mal?[145]

Левко не відповідав. Тільки закашляв дужче, а у перервах між «нападами» почав стогнати.

Перуанець сів у гамакові, ледь не впустивши на землю автомат, і підозріло примружився. Потому встав, ступив крок уперед, зупинився, недовірливо схилив голову.

— Está bien?[146]

Боковим зором українець помітив, як вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміґо, давай, припустися ще однієї помилки… підійди ближче…»

— Te sientes mal? — кілька кроків назустріч.

У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, які знав іспанською:

— Ayúdeme…[147]

Ось вартовий уже поряд, починає схилятися та простягає руку, щоб торкнутися хлопця…

Тієї миті від центральних пірамід долинув нелюдський вереск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, минаючи сходи, просто гладеньким схилом, вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєднання воронячого каркання та підсиленого гучномовцем ослячого реву.

Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Уперше від часу пробудження він задумався не про те, чому українцеві погано, а про те, чому той опинився тут, біля пальмового гаю.

Щойно він відвернувся, Левко підтягнув ноги під себе та розпрямився, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.

— Прикро, та в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.

— Que?[148] — вартовий іще не розумів, що відбувається, та вже потягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштовхувати українця, а не хапатися за зброю.

Левко вишкірився, набрав у легені побільше повітря та щосили заревів:

— THIS IS SPARTA-A-A!!! — після чого потужним стусаном ногою в живіт скинув вартового з тераси.

Перуанець облишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаючи опори. Та опори не знайшлося. Він шугонув у прірву. Левко неабияк постарався: після того як бідолаха промайнув повз терасу шостого рівня, шансів зачепитися він не мав. Вартовий, перекидаючись, покотився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапецієподібний виступ четвертого рівня.

Ґрем, Сатомі та Семен підбігли до Левка.

— Fucking idiot! — американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?

Левкові груди надимались, як волинка, очі вилазили з орбіт.

— Ти хотів із ним погомоніти й запитати, чи не проти він потримати дверцята, доки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючись, промовив він.

— Для чого ти кричав про Спарту? — сказав Семен.

— Не знаю, — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльоснути себе. Інакше я не зміг би.

— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!

Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилася далі від краю прірви, нахилилися, щоб зазирнути у провалля.

— Бачиш його? — запитав Левко.

— Там дерево, — відповів мулат. На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, що його українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.

— Де він? — Левко нахилився ще далі, й тієї миті по них із Ґремом пустили чергу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку й дивом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близьким до того, що передував падінню, та він не загинув. — Дерево! — гаркнув хлопець, падаючи на траву. Американець моментально розпластався поряд. Сатомі та Семен відсахнулися подалі від прірви. — Гілки врятували його.

На щастя, і через гострий кут, і через неспроможність вартового після жорсткого приземлення вести прицільний вогонь 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня та рикошетили, злітаючи перед очима хлопців прямовисно вгору.

Вартовий кричав, кличучи на допомогу, й осатаніло стріляв з АКМ.

Левко та Ґрем відповзли від краю тераси й підвелися.

— У нас вийшло! — очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — в нас усе вийшло!

— Але… — почав мулат. Голос у нього був дивний, він витиснув лиш одне слово з трьох букв, одначе прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляли водночас три різні людини, одна з яких давно мертва, друга зачитує свої останні слова перед стратою за злочин, який не вчиняла, а третя… третій жахливо боляче.

— Забий на нього, — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу чулися автоматні постріли — перуанець не відступався, стріляючи в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.

Американець перевів погляд на Сатомі.

— Але… — цього разу голос був такий, ніби шкребли пальцем по вогкому склі.

Японка краще відчувала Ґрема. Вона звела брови, безгучно запитуючи: що таке?

Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гупання в скронях і міркуючи, чому, незважаючи на те, що їм справді все вдалося, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, що могло перешкодити їхньому відльотові, — це повернення Джейсона на Мі-17. Росіянин задивився туди, звідки міг з’явитися гелікоптер. Небо все ще затягували хмари, проте висіли вони високо, тож із сімдесятиметрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував.

— Пішли, — заквапив Сьома.

CXLII

19 серпня 2012, 14:05 (UTC -5)

Паїтіті

— Стійте, — Ґрем Келлі закляк, зіщулившись. Вони зупинилися за крок від котеджу Джейсона. Десь удалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.

— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тицьнув пальцем у лупату кабіну чорного «Colibri», що вимальовувалася за десять метрів від них, — у кабіні.

— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець.

— Чувак… — Левко простягнув руку, намірившись струснути мулата.

— Нехай говорить, — Сьома перехопив українцеву руку. Підступив до Ґрема й нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.

— Пригадуєте, я говорив, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так. Моя ліцензія прострочена, на PPL потрібно що два роки складати екзамен, але однаково я міг би підняти в повітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»[149], — то був голос мертвяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомив, що розповіді святош про геєну вогненну — чистісінька правда». Ґрем тримав кулаки на рівні живота й м’яв футболку. — Ви також питали мене колись, чи вмію я керувати гелікоптерами, — запитував насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав промовляти вголос ім’я українця. Тієї миті він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керування вертольотами в іллінойській «Helicopter Academy», —