Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Сатомі й Семен кивнули, Левко, прискаливши праве око та піднявши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав. Пам’ятав також фотографію, на якій Ґрем у навушниках і крутяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впевнено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти неправильним руслом. Той знімок, як дамба, стримував щось недобре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захисні механізми та накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав: — Це правда. Я почав брати уроки, але… — американець звів голову й подивився вперед, не на приятелів, погляд протинав їх наскрізь, як рентгенівські промені.

Після останнього «але…» та довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не наскочить, не прилетить, принаймні не впродовж найближчих кількох годин. А навіть якщо й прилетить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

У мулатових очах стояли сльози.

— Що за лайно лізе з твого рота? — Левкові губи пересохли, очі все ще полискували, проте виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннього ранку відбивається від білої та цілковито мертвої поверхні солончакової пустелі й саме стає неживим.

— Я не зможу… — ледь чутним подихом слова зірвалися з губ американця. Перш ніж вони досягли українцевих вух, у Сатомі вихопився різкий, як постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — вона заперечним жестом замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось по-інакшому робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку та зробив крок до мулата, відчуваючи, як у животі забилася поранена пташка: — Що ти не можеш?

Ґрем зібрався з духом і витиснув фразу цілком, не перериваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його повертати, нахиляти, примусити рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він апатично показав рукою праворуч, — на «Colibri», та не схотів. Навесні я сказав неправду, бо подумав… бо хотів… — «…хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправді, тому що я лузер, я невдаха, все моє єство забите комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямовані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не оплачують ваше навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади та відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи себе, здобуваючи перемоги, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною всі спілкуються лише тому, що я американець, і у мене «Porsche», і батьки багаті, та навіть вони вважають мене лузером… а я лише хотів відповідати вашій компанії». Звісно, нічого з цього вголос Ґрем не вимовив, його в буквальному сенсі оглушила Сатомі.

— Чому ти раніше не зізнався?!! — закричала дівчина. Без істерики, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

— Я… — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Пробачте мені…

— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко. Так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує сина, що той накоїв і ще не розказав, перед тим, як узятися за пасок і надати ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил. — Та, де ти керуєш вертольотом? — як розібратися, саме з фотографії все й почалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «EC12 Colibri» ніколи б не виникла в українцевій голові. Якби… якби… якби…

— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» глибоко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло так далеко?!

Семен задер голову, встромивши погляд у захмарне небо. Він волів би опинитися подалі від цього місця, необов’язково аж у Швеції чи в батьківському будинкові на півдні Франції, достатньо просто на іншому кінці тераси, щоби побути на самоті, проте він лишався, розуміючи, що в Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову.

— Я думав, у вас не вийде…

Американець не вірив Сьоминим розповідям про дурман і бруґмансію. Він сподівався, що отрута не подіє чи подіє не на всіх, сподівався, що до захоплення вертольота не дійде, а отже, його брехня не спливе на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не помічаючи, як павутиння власної брехні зашморгом обкручується навколо горла. Під час обговорень, які передували втечі, Ґрем відчував сором, совість гризла його, сточувала нанівець, як черви дерево, та водночас чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічого не вийде». Тривалий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два хотів зізнатися, що не здатен відірвати вертоліт від землі, та щоразу давав задню. Навіщо ганьбитися, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловіків? Нереально. Ймовірність того, що їм безперешкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою («Ти навіть не встигнеш запустити двигун» — нашіптував голос). Зате великим, як Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями й особливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.

Тепер, скоса глипаючи на колишніх друзів, мулат проклинав себе за слабкодухість. Він віддав би півжиття, щоби повернути час назад і вчасно зізнатись.

— Ти просто не хочеш! — зірвався Левко. — Так само, як і ти! — він тицьнув пальцем у Сьому. — Ви змовилися! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі й тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас примусити.

Сьома чекав, що Лео зацідить Ґремові в писок, проте українецьне зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, та, основне, він не мав наміру лупцювати мулата. Він хотів його убити.

Українець відстрибнув від ґанку котеджу й узявся гарячково й мовчки оглядати терасу. Семенову спину обсипало голками, коли він здогадався, що видивляється його товариш.

— Лео, не дурій.

Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Непритомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них поглядом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі й побачив тіло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.

— Стій! — Семен пошкутильгав навздогін, але на милиці та з важенним гіпсом на нозі не міг змагатися з українцем у