Читати книгу - "Спокута сатани"

повільно прочитали, знайшли в ній щось таке, що сподобалось їм, і, нарешті, розкуповували її тисячами… Після цього хитрий Моджесон, як чесний видавець, написав мені привітання, вклавши у конверт чек на сто фунтів та обіцяючи більше, якщо попит триватиме.

О, які солодкі були ці зароблені сто фунтів! Я почувався королем незалежності! Царства прагнень і досягнень відкрилися переді мною. Що говорити про бідність?! Я був багатий! Багатий − я мав сотню фунтів, зароблену розумовою працею, і не заздрив мільйонерам, укритим золотим блиском.

Я думав про Мевіс Клер… Але я не смів надто довго зупинятись на її милому образі. З часом, можливо, коли я візьмусь до нового твору, коли я влаштую своє життя так, як хотів би його влаштувати, − у принципах віри, твердості й безкорисливості, − я напишу їй та оповім про все − про все, навіть про страшні незримі світи за межами невідомої країни вічної криги та снігів… Але тепер я вирішив лишитися сам і боротися, як повинна людина, не шукаючи ні допомоги, ні співчуття, не покладаючись на власне «я», а тільки на Бога.

Крім того, я не міг себе змусити знову поглянути на Віллосмір: він був для мене місцем жаху. Лорд Ельтон, усвідомлюючи, що це завдяки мені він отримав назад свій маєток, із курйозною поблажливістю запросив мене залишитись там і висловив жаль із приводу моїх «тяжких фінансових втрат»; але з його тону я розумів, що після моєї відмови відкрити справу проти повірників-утікачів він дивився на мене, як на божевільного, і волів би, щоб я відмовився від запрошення. І я відмовився; навіть коли настав день його весілля з Даяною Чесней, відзначений із пишнотою та блиском, я не поїхав туди. У списку гостей, надрукованому в газетах, я не без здивування прочитав ім'я: «Лючіо Ріманський».

Я тепер наймав скромну кімнату та знову взявся до літературної праці. Усіх колишніх знайомих я уникав, оскільки знав, що тепер, коли я майже злидар, вельможне товариство побажало викреслити мене зі свого візитного списку. Я жив зі своїми скорботними думками, розмірковуючи над багатьма речами, мужньо скеровуючи себе до покори, послуху та віри. День при дні я змагався з чудовиськом-себелюбством, яке являлося мені в тисячах подоб під час будь-якої зміни в моєму житті. Я вирішив переробити свій характер, побороти вперту натуру, що бунтувала, і змусити власну впертість служити вищим, ніж слава світу цього, цілям. Завдання було нелегке, однак із кожним новим зусиллям я робив успіхи.

Так я прожив кілька місяців у гіркому самоприниженні, як раптом увесь читацький світ наелектризувався новою книжкою Мевіс Клер. Мій перший твір, який нещодавно здобув прихильність публіки, знову було забуто й відкинено вбік; її твір, попри те що критики його, як завжди, гудили, широка хвиля суспільної похвали та ентузіазму піднесла до висот слави. А я… я радів! Більше не заздрячи її славі, я стояв осторонь, милуючись її тріумфальною колісницею, оздобленою не лише лаврами, а й трояндами − квітами народної любові та шани. Усією душею я схилився перед її генієм; усім серцем я шанував у ній чисту жінку! І, в самісінькому розпалі її блискучого успіху, коли цілий світ говорив про неї, вона написала мені простого коротенького листа, такого самого витонченого, як її миле личко:

Любий містере Темпест!

Днями я випадково почула, що Ви повернулись до Англії. Тож через Вашого видавця посилаю цю записку, щоб висловити мій щирий захват із приводу успіху, якого тепер домігся Ваш цікавий твір після певного періоду випробувань. Мені здається, що поцінування Вашої книжки публікою має втішити Вас у Ваших великих майнових і життєвих утратах, про які я тут не згадую. Коли Ви відчуєте, що в змозі знову поглянути на місця, які тепер, я знаю, неминуче пробудять у Вас сумні та болісні спогади, − чи не приїдете побачитися зі мною?

Ваш друг, Мевіс Клер.

Мої очі пойняло туманом; я майже відчував її бажану присутність у моїй кімнаті; я бачив ніжний погляд, променисту усмішку невинну й серйозну водночас, життєрадісність, яка йшла від світлої особистості наймилішої жінки, яку я будь-коли знав. Вона сама назвалася моїм другом!.. Це був привілей, і я почувався не гідним його.

Згорнувши листа, я поклав його на серце, щоб він служив мені за талісман… Вона, одна з найпрекрасніших істот на світі, безперечно, знала таємницю щастя… Коли-небудь − так! − я поїду побачитися з нею, з моєю Мевіс, яка співає у своєму саду лілей, − коли-небудь, коли мені вистачить сили й мужності розповісти їй про все… крім моєї любові до неї…

Коли я сидів, розмірковуючи таким чином, дивний спогад прийшов до мене; мені вчулося, що голос, схожий на мій власний, промовляє: «Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!»

Холодний дрож перебіг по мені; я зірвався на ноги, охоплений жахом. Вихилившись із розчиненого вікна, я дивився на метушливу вулицю внизу, і мої думки повертались до тих дивовиж, які я бачив на Сході. Я згадав обличчя померлої єгипетської танцівниці − обличчя Сибілли; потім я згадав видіння Міста Прекрасного, в якому одне обличчя залишалося схованим − обличчя, яке я найдужче бажав бачити! Я тремтів дедалі дужче, тоді як розум, мимо моєї волі, пов'язував докупи ланки минулого й теперішнього, доки вони не поєдналися в єдине ціле.

Подолавши свої відчуття, я облишив працю та вийшов на свіже повітря. Був пізній вечір, і місяць яскраво сяяв. Кімната, яку я наймав, належала до будинку, розташованого неподалік від Вестмінстерського абатства, і я інстинктивно попрямував до старого сірого храму померлих королів і поетів. Сквер навколо абатства був практично занедбаний; я вповільнив ходу й замислено побрів вузькою брукованою дорогою, яка вела до Старого палацового двору, − як зненацька тінь заступила мені шлях, і, звівши очі, я зустрівся поглядом із Лючіо.

Як і завжди − бездоганне втілення бездоганної мужності… Його обличчя, бліде, горде, скорботне, однак зневажливе, блиснуло мені, мов зірка. Він глянув мені просто в очі, і запитливий усміх заграв на його вустах.

Моє серце мало не перестало битися; я пришвидшено дихав… Лист Мевіс прийшов мені на згадку; і тоді, зустрівши твердо його погляд, я рушив геть у мовчанні. Він зрозумів; очі його запалали дивним блиском, який я так добре знав та пам'ятав, і, відійшовши вбік, він дав мені дорогу.

Я продовжував прогулянку, рухаючись немов уві