Читати книгу - "Королева пустелі"

будучи людиною набожною, відважною та самовладною, відмовився виконувати цей наказ, опираючись на те, що турки й самі мали християнського союзника, Німеччину.

Водночас Фейсал узявся за виконання однієї з найнебезпечніших задач. Він поїхав до Дамаска, де мав потайки запропонувати військовий переворот проти турків у Сирії. А тим часом його старший брат Алі скликав арабське військо в Хіджазі, начебто на вимогу турків зібрати їм підмогу. Фейсал з батьком підтримували зв’язок на відстані завдяки довіреним гінцям, які переносили повідомлення у рукоятках мечів, тістечках, на підошві своїх сандалів чи писали їх невидимим чорнилом зі зворотного боку подарункової обгортки. Фейсалові товариші з таємних угруповань — арабських націоналістичних політичних «клубів» — будь-якої миті могли його зрадити, до того ж Фейсал був надзвичайно вразливий, оскільки у Дамаску гостював у генерала Мехмеда Джемаль-паші. Цей турок сподівався, що Фейсал як офіцер турецької армії очолить військо, яке збирав його брат Алі. Водночас Джемаль-паша ставився до свого гостя з недовірою через те, що його батько відмовився проголосити джихад проти турецьких ворогів, і тому постійно піддавав його випробуванням. Він змушував Фейсала спостерігати за публічним повішанням його сирійських товаришів.

Ці мужні чоловіки йшли на смерть, не звертаючи жодної уваги на еміра, якому згодилися всі його тренування у самовладанні, щоб не виказати навіть натяку на відразу та гнів. Як написав Лоуренс у своїй книзі «Сім колон мудрості»: «Усього один раз він випалив, що ці діяння обернуться Джемалю-паші всім тим, чого він так старанно намагається уникнути; і лише заступництво його друзів з Константинополя, які в Туреччині мали великий вплив, врятувало турка». А тим часом турецький прем’єр-міністр у відповідь на Хуссейнову пропозицію щодо арабської співпраці заявив, що якщо Хуссейн хоче побачити свого сина живим, нехай накаже йому вступити до турецьких військ в Хіджазі.

Життєві лінії Ґертруди та Фейсала зближалися. Поки він ризикував своїм життям на секретному завданні в Дамаску, вона нанесла візит Чарльзу Гардинґу в Індію з таємною місією — змінити його несхвальне ставлення до запропонованого арабського повстання. У січні 1916 року, після того, як уже другій групі арабських націоналістів винесли смертний вирок, Джемаль-паша помітив, що Фейсал «зі шкури пнеться», щоб їх врятувати, і прирікається з чоловіками, які за них не вступилися. Це був єдиний випадок, коли Фейсал дозволив собі виказати емоції. Він знав, що один хибний крок поставить хрест на місії заради арабської незалежності. Хуссейн повідомив синові, що все вже готове для повстання, однак Фейсал вважав, що ще було зарано. Його батько був упертим і контролював усе, тому наказав синові негайно повернутися до Медини й вступити у війська, які він там зібрав.

Фейсал не хотів цього робити, однак був покірним. Він попросив турецьке начальство його відпустити, щоб проінспектувати війська в Медині, які, начебто, зібрали для просування турецького фронту. На його превеликий жаль, Джемаль-паша заявив, що він з Енвер-пашою, виконувачем обов’язки головнокомандувача младотурків, поїде оглядати війська разом з еміром.

Розпочалася справжня метушня. Фейсал, дотримуючись непохитного закону арабської гостинності, мусив стримати свої війська й не дати їм одразу вбити непроханих гостей, і водночас мав запевнити турків у тому, що ці солдати були добровольцями, готовими розпочати священну війну проти ворогів праведних. У своїх мемуарах Джемаль-паша написав, що якби тоді знав правду, прямо на місці ув’язнив би Фейсала, а тоді схопив би шарифа Хуссейна з іншими його синами й розчавив повстання ще в зародку.

Другого червня 1916 року тариф Хуссейн вийшов на балкон свого палацу в Мецці, приклав до плеча гвинтівку й вистрілив — це стало початком арабського повстання. Тоді, коли Абдуллаха з Заїдом, молодшим братом, направили викурювати турків з Таїфа, Джидди та Мекки, Фейсал з Алі мали втілити значно складніший план — виставити своє декількатисячне недостатньо підготовлене військо проти двадцятидвотисячного могутнього турецького гарнізону в Медині. Побачивши велику міць гарнізону з його батареєю важкої артилерії, араби відступили до пустелі, де почали збирати підкріплення з бедуїнського народу.

Місто Медину так і не захопили, однак пізніше завдяки одній вдалій стратегії його успішно ізолювали від решти турецької армії. Тим часом емір Фейсал зумів завоювати прихильність своїх підлеглих, які називали його «Сайдна Фейсал», або «наш повелитель Файсал» та захоплювалися його відвагою. Коли арабське військо, незвикле до бомбардувань артилерії, не схотіло слідувати за Фейсалом по відкритій місцевості, боячись артилерійського обстрілу зі стін Медини, Фейсал з них посміявся, а тоді повільно рушив на своєму коні повз долину смерті, жодного разу не пришвидшивши темп. Перетнувши долину, він махнув своїм людям, щоб ті йшли за ним. Викрикуючи та розмахуючи гвинтівками над головою, вояки швидко рвонули до стін Медини.

Турецька помста була швидкою й руйнівною. Вони оточили арабських жителів сусіднього міста Авелі і, як повідомив Лоуренс, по-звірськи вбивали «кожну живу істоту в його стінах. Сотні мешканців міста зазнали насилля та були страшенно понівечені, турки підпалили всі будинки, а тоді кидали у полум’я як мертвих, так і живих арабів». Аравією прокотилася хвиля обурення та шоку, розпалюючи ще більшу ненависть до турків і зміцнюючи рішучість арабів до дій. «Першим правилом арабської війни було те, що жінки залишалися недоторканними, — написав Лоуренс. — Другим — те, що життя та честь дітей, занадто юних для бою з чоловіками, потрібно було помилувати; і третє правило — майно, яке не можна забрати з собою, залишалося непошкодженим». І поки турки перерізали своїм в’язням горлянки, Фейсал платив по фунту за кожного ворожого солдата, якого ув’язнювали живим.

Восени 1916 року, коли Ґертруда проявляла гостинність до Ібн Сауда в Басрі, Лоуренс їхав разом з непоборним Рональдом Сторрсом від Суеца до Джидди, де Сторрс, на той час секретар зі східної політики, що працював на каїрський уряд, мав зустрітися з Абдуллахом, щоб обговорити недавній провал повстання. Головним питанням було, чи слід британсько-єгипетській армії захоплювати прибережне місто Рабіх, щоб захистити сусідню Мекку від турків. Користуючись своїм даром переконання, Сторрс зміг добитися згоди Хуссейна, щоб Лоуренс поїхав до пустелі й зустрівся з Фейсалом.

У своїй книзі Лоуренс описує Фейсала, як спокійного та пильного чоловіка, опущені повіки якого надавали йому ще більш таємничого вигляду. Високий і худий, одягнутий у білу шовкову рясу та коричневу куфію, обв’язану яскравим червоно-золотавим мотузком, його тонкі руки були схрещені на руків’ї шаблі. Позаду Фейсала у напівтемряві кімнати безмовно стояло багато шейхів. Оточені недружньою тишею, усі сіли на килим. А тоді Фейсал, не піднімаючи очей, дуже тихо запитав у Лоуренса, як той доїхав «і як вам тут у нас,