Читати книгу - "Королева пустелі"

у Ваді Сафрі?». І Лоуренс відповів: «Добре, але дуже далеко від Дамаска». Кімнатою прокотилася хвиля незадоволення, а тоді Фейсал уперше підвів очі на свого гостя. Він пильно подивився на Лоуренса, а потім повільно й люб’язно посміхнувся: «Слава Богу, що турки знаходяться не так далеко».

У найвідомішому уривку з книги «Сім колон мудрості» Лоуренс написав:

«Я був глибоко переконаний, що всі невдачі арабського повстання були результатом... відсутності керівника, як арабського, так і британського. Тож я вирушив Аравією в пошуках величних лідерів. Перший з них, шариф Мекки, як ми знали, був чоловіком похилого віку. Абдуллах здався мені занадто розумним, Алі — занадто чепурним, Заїд — занадто холоднокровним. Тоді я поїхав до внутрішніх районів країни, щоб зустрітися там з Фейсалом, і побачив у ньому лідера, в якому горіло полум’я... Я з першого погляду зрозумів, що він був тим самим чоловіком, на пошуки якого я приїхав до Аравії — це був лідер, який довів би арабське повстання до повного розквіту».

Фейсал і справді був природженим лідером. І хоча на той час поняття процвітання ще майоріло десь дуже далеко за обрієм, його терпіння й харизматична особистість змогли упокорити бедуїнські племена. Зі свого шатра Фейсал виконував обов’язки так, що зрештою об’єднав ворожі племена біллів і джухейнів, атейбів та агаїлів. Він переконав їх відкласти родову ворожнечу й підготувати умови для його армії, щоб вона могла спокійно пройти пустелю, на території якої міжплемінні грабунки, мародерство та вбивство були нормою. Хуссейн передавав синові накази й критично малу кількість продовольства та грошей, а британська допомога виявилася нічим іншим, як болісним жартом: декілька чоловіків з Судану і чотири кулемети Круппа, які були настільки старими, що навряд чи стріляли. Фейсал мусив подорожувати із замкнутими скринями, наповненими камінням, щоб переконати своїх людей, що то в нього золото, яким він готовий їм заплатити.

Лоуренс поїхав, обіцяючи боєприпаси, провізію, офіцерів-добровольців і стільки гірських гармат і ручних кулеметів, скільки зможе роздобути. Усе це мали доставити в Янбу, найближчий до Медини порт Червоного моря, тож це місто мало стати базою Фейсала. З міста Джидди до Порт-Судана Лоуренса підвіз адмірал Вемміс, вірний прихильник арабської ідеї, далі Т. Е. поїхав встановлювати контакт з сером Реджинальдом Вінтажем, командиром єгипетської армії, командувачем британською військовою стороною арабського руху. Він також був прихильником арабського повстання, як і генерал Клейтон, який тоді займав посаду штатного голови арабського бюро, до якого прямував Лоуренс.

Боротьба проти турків зайшла у глухий кут, і будь-якої миті турецький гарнізон, який саме перебував у Медині, міг вирушити на південь до Мекки здобувати вирішальну перемогу, яка прокотилася б гучним відлунням ісламськими містами. Британцям не вистачало впевненості у своєму плані, щоб висадити обумовлену армію в Рабісі й провести межу між Мединою та Меккою. Лоуренс знайшов вихід зі становища — партизанська війна, проведена маленькими групками арабських бійців за підтримки британських професійних консультантів та вибухівки. Хоча цей план здавався, у кращому випадку, ризикованим і був запропонований археологом без жодної військової підготовки, після багатьох місяців нерішучості він приніс усім блаженне полегшення. Варто було спробувати.

У пошуках пригод, перебуваючи значною мірою під чарами Фейсала, завзятий Лоуренс виконав свою обіцянку зсунути питання британської допомоги з мертвої точки.

В установленому порядку в Янбу прибули радники з технічних питань разом з грішми та зброєю — Лоуренс наголосив, що племінні представники віддавали перевагу зброї, яка створює багато шуму. Він ухилився від втручання полковника Бремонда, голови французької військової місії в Джидді, а тоді отримав розпорядження від Клейтона повернутися до Фейсала. Лоуренс завжди стверджував, що повертався до Янбу та еміра з великим небажанням, що все, чого він хотів, було знову взятися за картографічну роботу в Каїрі. Небажання було зовсім непідходящою емоцією для легендарної ролі, приписаної для Лоуренса. Хоч як сильно він не прагнув захоплення та слави, ще більше йому хотілося скласти враження чоловіка, неприхильного до всіх цих діянь — як його герой Чарльз Доті, автор книги «Пустельна Аравія», серце й душа якого належали іншому світові.

Лоуренс застав Фейсала у ваді за містом Янбу, долині переповненій буйною метушнею арабів і верблюдів. Надворі стояла ніч, і, як описав його Лоуренс, емір незворушно сидів на килимі, розстеленому поверх каміння, та диктував листа своєму секретарю, що стояв на колінах при світлі лампи, яку в нього над головою тримав інший слуга. Харбське плем’я розгромили турки, які змусили Заїда, Фейсалового брата й лідера племені, поспішно відступити. Фейсал спустився вниз, щоб перерізати їм дорогу з Янбу, де на своїй позиції стояв капітан Бойл, захищаючи гавань від будь-якого підступу турків за допомогою корабельних гармат. Фейсал закінчив диктувати листи, адресовані верховним шейхам племінних територій, через які пролягав їхній майбутній маршрут, емір домовлявся про безпеку його армії під час переправи та просив допомогти військами зі свого боку. А тоді він смиренно сидів під покровом нічного холоду, розглядаючи особисті скарги солдатів аж до 4-ї ранку. Казали, що прийняті Фейсалом рішення жодного араба не залишили незадоволеним чи ображеним. Після цього емір з’їв півдюжини фініків і приліг поспати на промоклий від роси килим. Лоуренс помітив, що поки Фейсал спав, до нього тихенько підкралися охоронці й укрили своїми плащами. Через годину він уже прокинувся, щоб скликати всіх до молитви.

У своїй повсякденній роботі залагодження ворожнечі та інших племінних проблем Фейсал, за словами Лоуренса:

«...збирав і розкладав по порядку незліченну кількість малесеньких уламків, які формували арабську спільноту і об’єднували її проти турків... Для західних арабів він був апеляційним судом, підсумковим і беззаперечним. Він зробив арабський рух [за незалежність] національним і живим завдяки силі своєї особистості. Коли шейхи приходили до нього, щоб заявити про свою відданість, він змушував їх присягатися на Корані, що вони „чекатимуть, коли чекатиме він; ітимуть, коли йтиме він; не слухатимуться жодного турка; будуть доброзичливими з усіма, хто говорить арабською; і незалежність стоятиме для них вище за життя, сім’ю та будь-які блага”...»

Лоуренс також узяв участь у переконанні племен об’єднатися проти турків, а його провідником у цих діяннях завжди були Ґертрудині поради та знання пустельних віросповідань. Він визнав, що був у боргу перед нею за весь той обсяг інформації, завдяки якому Лоуренсу вдавалося об’єднувати пустельні племена під час критичних моментів арабського повстання.

Востаннє Ґертруда бачила Лоуренса у квітні 1916 року під час його безрезультатної поїздки до Ель-Кута, коли вони з ним детально обговорювали «світовий уряд».

Тепер, перебуваючи в Басрі, вона слідкувала за подіями