Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

жнива у цій багатій землі, що текла молоком і медом, та Кривоносові роз'їзди понищили усе, що тільки можна було знищити, і вцілілі жителі живилися корою дерев. Лише під Ямполем увійшли рицарі у край, війною ще не дуже розорений і, маючи тепер привали із харчами та кормом, пішли швидкими переходами на Збараж, до якого через п'ять днів після того, як вирушили із Сухоринців, і дісталися.

У Збараж з'їхалася сила-силенна. Князь Ієремія зупинився там з усім військом, а, крім нього, наїхало чимало воїнства і шляхти. Війною дихало в повітрі, про неї тільки й говорили; місто й околиці кишіли озброєними людьми.

Мирна партія у Варшаві, підтримувана у своїх сподіваннях паном Киселем, воєводою брацлавським, не відмовилася, щоправда, поки що від перемов і так само вірила, що з їхньою допомогою можна загасити бурю, але зрозуміла одне: перемови тільки тоді матимуть сенс, коли їх підтримає могутня армія. Отож на конвокації[147] звучало чимало погроз і войовничих речей, які зазвичай передують грозам. Було оголошено про набір до народного ополчення, стягувалися кварцяні війська, і, хоч канцлер та рейментарі ще вірили у мирний результат, але шляхетські душі були переповнені ратним настроєм і рвалися до бою. Погроми, вчинені Вишневецьким, розпалили уяву. Уми палали бажанням помститися хлопам і бажанням дати відповідь за Жовті Води, за Корсунь, за кров багатьох тисяч, що загинули мученицькою смертю, за ганьбу і приниження…

Ім'я грізного князя засяяло сонячним блиском слави, воно було у всіх на вустах і у всіх серцях, а вкупі з іменем цим розлягалося від берегів Балтики аж до Дикого поля зловісне слово: війна!

Війна! Війна! Провіщали її і знамення у небі, і спаленілі людські обличчя, і блискіт мечів, і нічне виття собак перед хатами, й іржання коней, що почули кров. Війна! Гербовий люд по всіх землях, повітах, садибах і застянках[148] діставав із комор старі мечі й обладунки, молодь співала пісень про Ієремію, а жінки молилися перед вівтарями. І піднявся озброєний люд від Пруссії до Ліфляндії, від Великопольщі й густонаселеної Мазовії аж ген до Божих вершин татранських і темних борів бескидських.

Війна розумілася сама собою. Розбійницький рух Запорожжя і народне повстання українського простолюду потребували якихось вищих гасел, аніж різанина і розбій, аніж боротьба з панщиною та магнатськими латифундіями. Це добре зрозумів Хмельницький і, скориставшись із тліючого невдоволення, з обопільних зловживань і утисків, яких за тодішніх суворих часів ніколи не бракувало, соціальну боротьбу обернув на релігійну, роздув народний фанатизм і від самісінького початку прірву між обома таборами викопав — прірву, яку не пергаменти й перемови, а тільки кров людська могла заповнити.

Але всією душею прагнучи перемов, тільки себе і власні війська хотів він урятувати. А потім?.. Про те, що буде потім, гетьман запорозький не думав, у прийдешнє не вдивлявся і не дбав про нього.

Та він усе-таки не знав, що та створена ним прірва така глибока, що жодними перемовами її навіть не зарівняти на той час, який йому, Хмельницькому, потрібен. Проникливий політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності попоїсти в мирі він не зможе.

Але ж легко було здогадатися, що, коли одна навпроти одної стануть озброєні сили, там пергаментом для складання договірних протоколів стануть поля, а перами — мечі й списи.

Ось чому тодішні події волею обставин котилися до війни. Навіть прості люди, яким підказував тільки інстинкт, говорили, що інакше й бути не може, і в усій Речі Посполитій дедалі більше поглядів зверталося до Ієремії, котрий від самого початку проголосив війну не на життя, а на смерть.

У тіні цієї могутньої постаті дедалі більше бліднули канцлер, і воєвода брацлавський, і рейментарі, а з-поміж них могутній князь Домінік, призначений верховним головнокомандувачем. Падали їхній авторитет і вага, маліла слухняність владі, яку вони виконували. Війську і шляхті наказано було підтягатися до Львова, а потім до Глинян, і справді, звідусіль ішли дедалі більші загони. Підходило кварцяне військо, за ним — землевласники прилеглих воєводств.

Але тут уже нові випадки почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не лише менш дисципліновані хоругви народного ополчення, не лише панські дружини, а й регулярні кварцяні воїни, прибувши на місце збору, відмовлялись підкорятися рейментарям і, всупереч наказу, вирушали до Збаража, щоб служити під проводом Іеремії. Так першими вчинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта із яких уже і так здебільшого служила під командуванням Ієремії; за ними пішли руські, любельські, а далі — коронні війська. І вже неважко було сказати, що й усі інші підуть за ними слідом.

Обійдений і зумисне забутий Ієремія волею обставин ставав гетьманом і головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта і військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його кивка. Влада, війна, мир, прийдешнє Речі Посполитої опинилися у нього в руках.

І могуть його зростала з кожним днем, бо щодня плавом пливли до нього нові хоругви, і набрав він такої сили, що тінь його падала вже не лише на канцлера і рейментарів, а й на сенат, на Варшаву і на всю Річ Посполиту.

У недоброзичливих до нього канцлерських колах Варшави і в рейментарському таборі, в оточенні князя Домініка й у воєводи брацлавського почали слебезувати про його непомірні амбіції й зухвалість, згадали справу про Гадяч, коли свавільний князь із чотирма тисячами людей прибув до Варшави і, зайшовши у сенат, ладен був порубати усіх, укупі з ними й короля. «Чого ж сподіватися від такого чоловіка і яким він мав стати тепер, — казали його супротивники, — після його ксенофонтового відступу із Задніпров'я, після усіх ратних боїв і стількох перемог, які так незмірно його звеличили?

Яку нестерпну гординю мав вселити у нього цей фавор від воячні й шляхти? Хто йому сьогодні протистояти зможе? Що станеться з Річчю Посполитою, коли один із її громадян досягає такої могуті, що може топтати волю сенату, віднімати владу у призначених самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Він Марій, це правда, але дай Боже, щоб він не виявився Марком Коріоланом чи Катіліною, бо пихою й амбіцією перед обома не поступається!»

Так говорили у Варшаві й у рейментарських колах, надто ж у князя Домініка, суперництво Ієремії з яким чимало вже шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі насуплений, незбагненний. Недавні перемоги не прояснили його обличчя. Коли, бувало, якась нова хоругва, кварцяна чи повітова народноополченська, прибувала до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював