Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Ну то й що? — спитала вона з викликом.

— Як то що! — спокійно відмовив Дік. — Він уже пережив своє юнацьке кохання, і воно було прекрасие. І те, що за п’ятнадцять років він так більш і не одружився, означав…

— Що рана й досі не загоїлась? — докінчила за нього Ернестіна. — Так це ще не доказ…

— …Означає, що те шалене юнацьке кохання було йому наукою, — провадив свос Дік. — Придивись до нього і зрозумій, що нагод йому не бракувало, що за ним уже не раз ганялися жінки, гарні й розумні. Але досі жодна його не спіймала, бо це не так легко. Що ж до молоденьких дівчат, то ти сама знаєш: для такого чоловіка, як він, світ аж кишить ними. Отож обміркуй усе це й більше про нього не мрій. Не дозволь своєму серцю запалати вогнем, то не зазнає воно потім крижаного холоду.

Він узяв її за руку й пригорнув до себе, ласкаво обіймаючи за плечі. Часинку обоє мовчали; Дік пробував здогадатися, що вона думає.

— Бач, ми, бувалі, биті старигани… — нарешті почав він жартівливо і трохи винувато.

Та Ернестіна досадливо стріпнулась і вигукнула:

— Тільки такі чогось і варті! Бо молоді хлопці, юнаки просто зелені, отож і біда. В них буяє життя, вони вибрикують, танцюють, співають. Але вони не солідні. Не дорослі. Вони… в них дівчина не чує ні життєвого досвіду, ні надійної сили, ні… ну, одне слово, мужності.

— Розумію, — промурмотів Дік. — Але ж спробуй глянути й на другий бік медалі. Таке самісіньке враження, напевне, справляєте й ви, палкі молоді дівчата, на бувалих стариганів. Вони дивляться на таку дівчину як на іграшку, лялечку, що з нею можна побавитись, пожартувати, а не як на товаришку, рівню, супутницю життя — повноправну супутницю. Життя це така річ, що його треба вивчити. І вони його вивчили — тобто більш-менш. А такі дівчиська, як ти, Ернестіно, — чи багато вони знають про життя?

— Розкажіть мені,— раптом попросила вона майже трагічним тоном, — про те шалене юнацьке кохання, що він пережив тоді, п’ятнадцять років тому.

— П’ятнадцять? — хутко перепитав Дік. — Ні, вісімнадцять. Вони три роки прожили разом, поки вона вмерла. Так, вирахуй сама: вони були вже одружені, по-справжньому одружені — їх звінчав англіканський пастор, — коли ти ще в пелюшках верещала.

— Ну гаразд, а далі що? — квапила Ернестіна. — Яка вона була?

— Пишна красуня, золотаво-брунатна чи смагляво-золота метиска, полінезійська королева і дочка королеви. А батько її був англієць, з порядної родини, випускник Оксфорду і справжній учений. її звали Номаре. Вона була королева острова Гуагоа, дикунка, а Івен — такий молодий, що зумів стати ще більшим дикуном. Нічого ницого в їхньому шлюбі не було. Адже Грейм був не якийсь там злидень-авантурник. Вона дала йому свій острів і сорок тисяч підданців, а він поклав їй до ніг увесь свій маєток — немалий, завваж. Він поставив їй палац, що такого ніколи не було на жодному острові Південних морів і вже не буде. Достеменна тубільна будівля з обтесаних сокирою колод, ув’язаних кокосовим мотуззям, укрита очеретом і таке інше. Вона здавалась невід’ємною частиною острова, ніби виросла там із землі, хоча спроектувати ту споруду Грейм виписав архітектора Гопкінса з Нью-Йорка.

Господи, а як вони жили! Мали свою королівську яхту, і віллу в горах, і плавучу віллу — теж справдешній палац. Я знаю, бо сам бував там на великих учтах — правда, вже після них. Номаре вмерла, а Івен хтозна-де подівся, і на острові королював її далекий родич.

Я казав тобі, що Грейм зробився ще більшим дикуном, ніж вона. Обідали вони на золоті… Та що там розказувати. Він тоді був хлопчисько. А вона — напів-англійка й напів-каначка, справжня спадкова королева. І обоє вони були цвіт своїх рас. Двійко чарівних дітей. І жили вони в казці. А тепер… що ж, Ернестіно, минули роки, і Греймова юність минула, і чужа юність йому вже не цікава. Тепер його змогла б полонити хіба що зовсім надзвичайна жінка. Крім того, він фактично нічого не має, хоч і не прогайнував свого маєтку: просто йому дуже не пощастило.

— Пола більше під його смак, — задумливо промовила Ернестіна.

— Авжеж, — погодився Дік. — Пола чи яка інша жінка, подібна до неї, в тисячу разів принадніша для нього, ніж ти й усі гарні, любі молоденькі дівчатка на світі. У нас стариганів, своя мірка, розумієш?..

— А мені, виходить, лишаються зелені юнаки, — зітхнула Ернестіна.

— Поки що — так, — тихенько засміявся він. — Але ж не забувай, що й ти свого часу станеш справжньою, дозрілою жінкою, здатною наздогнати в любовних перегонах і приборкати такого чоловіка, як Івен Грейм.

— Так я ж тоді буду давно заміжня… — закопилила губи дівчина.

— І щастя тобі, серденько. Ну, добраніч уже. Ти не гніваєшся на мене?

Вона жалісно всміхнулась, похитала головою й підставила йому уста для поцілунку. Потім ще сказала:

— Я не гніватимусь, коли тільки ви покажете мені стежку, що доведе мене колись до серця такого старигана, як ви або Грейм.

Форест, вимикаючи дорогою лампочки, попрямував до бібліотеки. Там, вибираючи на полицях півдесятка різних довідників з механіки та фізики, він задоволено усміхнувся на згадку про свою розмову з дівчиною. Він був певен, що поговорив з нею саме вчасно, нітрохи не зарано. Та коли він уже підіймався потайними сходами до свого кабінету, в голові йому несподівано зринула одна Ернестінина репліка, і він аж зупинився, спершись плечем на стіну: «Пола більше під його смак…»

— От йолоп! — уголос засміявся він і рушив сходами далі.— А вже ж дванадцять років жонатий!

Більш він не думав про те, поки дістався до своєї веранди-спальні, ліг у ліжко, глянув на барометри й термометри і налагодився шукати в книжках відповіді на одне питання з електрики, що зацікавило його. А тоді позирнув через широке подвір’я на темні вікна Полиного крила будинку, на її темну спальню, щоб побачити, чи вона ще й досі не снить, і знов у голові йому зринула Ернестінина репліка. Дік відігнав її зневажливим «От йолоп!», припалив сигарету й заходився перебігати звичним оком покажчики в книжках, закладаючи сірниками знайдені сторінки.

РОЗДІЛ XV

Вже під одинадцяту годину другого ранку Грейм, що тинявся знудьговано по Великому Будинку та все думав, чи Пола Форест коли виходить зі своїх покоїв до полудня, чи ні, заблукав до музичної зали. Хоч він гостював у Форестів уже кілька днів, та сюди ще не потрапляв — такий великий був