Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

система судових органів доповнилася новими ланками. Зокрема, впродовж 1918 р. в Радянській Росії, яка була орієнтиром для українських більшовиків, змінилося ставлення до військової юстиції. Так, Наркомат юстиції РСФРР первинно відстоював принциповий підхід, що суди мають бути єдині для усіх громадян. У декреті РНК РСФРР від 4 травня 1918 р. Про революційні трибунали прямо приписувалося «скасувати всі інші місцеві й армійські революційні трибунали з передаванням їхніх справ до найближчих революційних трибуналів».

Проте практичні потреби здійснення судочинства у військових частинах, які під час воєнних дій перебували в постійному русі й не могли «обслуговуватися» територіальними судами, спричинили відомчу самодіяльність Наркомату військових справ РСФРР, який всупереч загальній урядовій лінії своїми наказами від 23 липня 1918 р. заснував фронтові полкові суди і ротні товариські суди. Водночас за ініціативою революційних військових Рад армій Східного фронту влітку 1918 р. стали створюватися революційні військові трибунали армій (інші назви — польові трибунали, військово-польові революційні суди). А 14 жовтня 1918 р. наказом Революційної Військової Ради Республіки (далі — РВРР) було засновано Революційний військовий трибунал (далі — РВТ) РСФРР[795]. Одночасно РВТ створювалися при всіх фронтах, арміях, дивізіях та інших з’єднаннях.

У цьому контексті стає зрозумілим, чому 11 грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України в Українській Радянській Армії було запроваджено особливі військові трибунали й затверджено положення про ці трибунали[796]. Система особливих військових трибуналів включала ротні товариські (дисциплінарні), полкові та загальноармійські (надзвичайні) військові трибунали, а також армійський касаційно-апеляційний відділ і була віднесена до відання Революційної Військової Ради (далі — РВР) Української Радянської Армії. Визначалися склад військових трибуналів, їхня підсудність, порядок судочинства і попереднього розслідування. Члени ротних трибуналів обиралися всією ротою і затверджувалися полковим трибуналом, члени полкового трибуналу призначалися армійським трибуналом, а члени армійського трибуналу призначалися РВР Української Радянської Армії і затверджувалися Робітничо-селянським урядом України. Голову армійського касаційно-апеляційного відділу призначав уряд. До розгляду справ також залучали двох голів полкових трибуналів, які змінювалися кожні два тижні в порядку черговості номерів полків.

Встановлювалося, що «межею влади» ротних трибуналів є присудження до легких покарань, а у полкових і армійських трибуналів така межа визначається лише революційною совістю цих трибуналів. Єдиним джерелом судочинства визнавалася революційна свідомість. Допускалась апеляція на справи полкових трибуналів, якщо вирок було винесено з порушенням суті або форми судочинства.

Іншою знаковою подією стало заснування 3 грудня 1918 р. Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК), наділеної правом здійснювати позасудову репресію[797]. В радянській фаховій літературі доволі часто писали про «судові повноваження ЧК» і відносили надзвичайні комісії до судових органів. Проте, враховуючи відсутність будь-якої усталеної процедури розгляду справ у органах ЧК і передусім належних формальних процесуальних гарантій для обвинувачених, підозрюваних і затриманих, у цьому дослідженні ми не розглядаємо діяльність таких позасудових органів за межами їхніх відносин із судовими (трибунальськими) органами. Тим паче, що правовому статусу й організаційно-правовим формам діяльності ЧК присвячено чимало спеціальних досліджень[798].

Здобутком нового етапу розвитку українського радянського судівництва став Декрет РНКУСРР Про суд від 19 лютого 1919 р. (дата публікації, дослідниками часто цей акт датується 14 лютого)[799]. Декретом оголошувалися скасованими всі судові установи, які існували до встановлення радянської влади. Затверджувалося Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР (було опубліковано 20 лютого 1919 р.), яке загалом зберегло основні положення відповідних попередніх актів. Положення починалося з тези, що вся судова влада на території України належить народним судам, радам (з’їздам) народних суддів і революційним трибуналам. Щодо військових революційних трибуналів зазначалося, що їхні устрій, підсудність і порядок функціонування визначаються окремим законом. Також встановлювалося, що у справах особливої важливості, які вимагають негайного вирішення, Надзвичайній комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією надається право винесення вироків з доведенням про це у кожному конкретному випадку до відома революційних трибуналів.

Народні суди й революційні трибунали мали керуватися декретами Робітничо-селянського уряду України. Будь-які посилання на можливість застосування старих законів зникли. Там, де ті чи інші правові питання не були визначені, пропонувалося керуватися, по-перше, інтересами соціалістичної революції, а по-друге, — соціалістичною правосвідомістю. О. І. Хмельницький з цього приводу висловився так: «…Суд має керуватися принципом революційного утилітаризму, а не лише вузьким критерієм юриста, більш чи менш формальним, і він має виходити з того, наскільки цей вирок може опускати дамоклів меч на ту чи іншу голову, наскільки цей вирок може бути корисний для Радянської влади. Якщо цей дамоклів меч уразить особу, яка, можливо, є невинною, то Революційний трибунал і перед цим не може зупинятися: якщо треба уразити — то він має уразити»[800].

Важливою новелою стало заснування услід за Росією (положення про єдиний народний суд там було затверджено 30 листопада 1918 р.[801]) єдиного народного суду — без колишнього поділу на дільничні, повітові й міські суди. Число народних судів у кожному адміністративному районі (місті, повіті) та район діяльності народного суду (судова дільниця) визначалися в містах міськими Радами, а в повітах — повітовими виконкомами. Згодом Наркомату юстиції та юридичним відділам губвиконкомів було надано право скасовувати й змінювати згадані постанови[802].

Справи розглядала колегія у складі постійного народного судді й народних засідателів, які обиралися у містах Радами, а в повітах виконкомами Рад. Строк повноважень судді — один рік, народних засідателів (чергових суддів) — 6 місяців із правом дострокового відкликання. Найскладніші кримінальні справи: про вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних пошкоджень, підроблення документів і грошових знаків і будь-які інші за визначенням народного судді, розглядалися за участю 6-ти