Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

батька, а на честь останнього імператора Австро-Угорщини Карла І, який був змушений зректися престолу за півтора року перед тим, друге — на честь тимчасового начальника відродженої після 123 років небуття Польської держави Юзефа Пілсудського.

Кароль Войтила-старший походив із роду селян-гуралів (польські гуралі — аналог українських гуцулів) із села Чанєц. Але вже дід майбутнього Папи був сільським кравцем, кравецьким ремеслом заробляв собі на прожиття і Кароль Войтила-батько, доки не був 1900 року призваний до цісарсько-королівської Австро-Угорської армії. Після строкової служби Войтила залишився на понадстрокову, став унтер-офіцером, а через кілька років вислужився в офіцери. Під час Першої світової брав участь у боях з росіянами на Східному фронті, 1918 року зголосився до щойно створеного Війська Польського. 1920 року 41-річний поручник Войтила служив у Вадовіцькій повітовій команді поповнень (щось на кшталт нашого райвійськкомату), звідки 1928 року і пішов у відставку.

Мати майбутнього Папи Емілія, в дівоцтві Качоровська, народилась у Кракові в родині ремісника-римаря. Але її рід походив із села Михалова, неподалік Щебжечина, що на Холмщині. Можливо, на цьому ґрунтується твердження, що Емілія Качоровська була етнічною українкою. В багатьох українських джерелах, присвячених Івану Павлу II, пишеться, що мати майбутнього Папи «як кажуть, була за походженням русинкою, як це тоді називалося» чи — безапеляційно — «чистокровною українкою». Пишуть навіть, буцімто сам Папа сказав у Римі якимсь українським прочанам (яким саме?), що його мама була українкою. Проте підтвердження цієї версії у жодному польсько- чи англомовному джерелі відшукати не вдалося. Отже, Емілія Качоровська могла мати українське коріння, але могла і не мати. Фактом, проте, є те, що вона народилася і ціле життя прожила на суто польських землях, була за віровизнанням римо-, а не греко-католичкою і вважала себе полькою, так само, як і її чоловік.

«Я син народу, засудженого сусідами на смерть, — писав через багато років Іван Павло II. — Він вижив не завдяки своїй фізичній силі, а винятково завдяки культурі».

У день, коли народився майбутній Папа, 1-ша Кінна армія червоних прорвала фронт українських та польських військ південніше Києва. А в серпні 1920 року війська більшовиків стояли вже під Львовом та Варшавою. Створений у Білостоці польський «ревком» готувався перетворити всю завойовану Польщу на «радянську республіку». Над щойно відродженою державою нависла смертельна загроза. Проте внаслідок патріотичного підйому найширших верств польського народу сталося «диво на Віслі», і більшовики зазнали поразки. Незалежна Польща вижила, але союзну їй Українську Народну Республіку було ліквідовано, а її землі поділено між більшовиками та поляками. «Я народився під час війни, — згадував Іван Павло II, — і хоча сам не можу тієї війни пам’ятати, відчуваю велику вдячність і захват щодо тих, хто цю війну виграв. 1920 року то було дуже важливо».

Єдиним джерелом доходів родини Войтил була батькова не дуже висока платня офіцера-тиловика, а згодом пенсія. Відтак родина мешкала досить бідно, винаймаючи дві кімнати в будинку купця-єврея Хаїма Баламута. І батько, і мати були дуже побожними, а Льолек (так скорочувалося ім’я Кароль) змалку був міністрантом, прислужував у костьолі. Льолекова мати важко хворіла і, коли йому було 9 років, померла. Ще через три роки заразився від пацієнтки скарлатиною і помер улюблений брат Едмунд, молодий лікар, старший від Льолека на 14 років. Сестра Ольга померла немовлям ще до Льолекового народження. Відтак Кароль-старший і Кароль-молодший залишилися вдвох…

Льолек успішно закінчив початкову школу і вступив до гімназії. Був, здавалося, звичайним хлопцем-гімназистом. Але, як згадував через багато років один з його колишніх однокласників, у присутності Кароля хлопці не… матюкалися. Ні, він не забороняв їм того, не робив зауважень, просто вживати бридкі слова при Войтилі якось язик не повертався. Кароль був одним із найкращих учнів класу, проте мав кілька четвірок. Улюбленим його предметом була польська література. А ще дуже активно займався спортом — плавав, ходив на каное по гірських річках, захоплювався гірськими лижами та пішими походами у гори. У старших класах Кароль був воротарем аматорської польсько-єврейської футбольної команди містечка Вадовіце, капітаном якої був його найкращий друг єврей Єжи Клутер. А ще у Войтили-юнака з’явилося захоплення, яке, здавалося, могло стати справою його життя, — театр. Він грав головні ролі в аматорських спектаклях, здобув друге місце на воєводському конкурсі читців-декламаторів.

У квітні 1938 року Вадовіцьку гімназію відвідав краківський архієпископ кардинал Адам Сапєга. І вітальну промову чомусь доручили виголошувати школяру випускного класу Каролеві Войтилі. Промова на кардинала справила таке враження, що той поцікавився, куди юнак піде навчатися після школи. «Ще не вирішив, — відповів Кароль. — Або на полоністику, або оберу собі акторське ремесло». — «Шкода, що ви не хочете поставити свої таланти на службу церкві», — зітхнув кардинал. Але, як згадував згодом Папа Римський, «на тому етапі життя моє священицьке покликання ще не дозріло, хоча багато хто з мого оточення припускав, що міг би піти до духовної семінарії».

А поки що юнак вступив на відділення полоністики Ягеллонського університету у Кракові. І жартуни-однокурсники причепили на дверях його кімнати папірець: «Кароль Войтила — святий-початківець». Батько переселився разом з Каролем до Кракова.

А через рік почалася Друга світова… Нацисти відразу закрили Ягеллонський університет, а всіх професорів вивезли до концтаборів. Аби уникнути відправки на примусові роботи до Німеччини, юнак мусив негайно шукати роботи. Він влаштувався підсобником на каменоломні хімічного заводу «Сольвей», а влітку 1941 року перейшов працювати уже на сам завод, теж некваліфікованим робітником. «З гордістю і вдячністю Богові говорю про це — випало мені чотири роки бути робітником», — згадував той час Папа. Водночас Войтила відвідував лекції з полоністики в підпільному університеті, писав вірші і п’єси та заснував разом зі своїм другом Мечиславом Котлярчиком підпільний Рапсодичний театр, у якому грав головні ролі. Це вже був крок до професійної сцени. Кароль не був підпільником чи партизаном. Але згідно з людожерськими нацистськими законами і відвідування занять у підпільному університеті, і робота в не зареєстрованому офіційно театрі були злочинами. «Кожного дня могли взяти з вулиці, кар’єру чи заводу і вивезти до концтабору, — згадував згодом Папа. — Неодноразово запитував себе: стільки моїх однолітків гинуло,