Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

а чому не я? Тепер знаю, що то не було випадковістю».

18 лютого 1942 року від серцевого нападу помер батько. І саме смерть останньої близької людини в поєднанні з усім тим горем та злом, якими придушила поляків нацистська влада, стали для Кароля Войтили останнім поштовхом — він вирішив присвятити все своє життя боротьбі зі злом, що, як тоді здавалося, безальтернативно панувало у світі. Але обрав не шлях збройної боротьби, поборення зла насильством, як більшість його однолітків, а шлях любові — служіння Богові. Він вирішив стати священиком. За кілька місяців, попередивши колег по театру, щоб на нього не розраховували, коли готуватимуть нові вистави, Кароль облишив вивчення полоністики і пішов на нелегальні теологічні студії того ж таки Ягеллонського університету. З серпня 1944 року, коли гестапо почало особливо жорстоко переслідувати католицьке духовенство, Войтила перейшов на нелегальне становище і разом з кількома найкращими семінаристами таємно оселився в палаці краківського архієпископа Адама Сапєги.

1 листопада 1946 року Кароль Войтила був висвячений на священика, а 15 листопада вирушив робити докторат у Домініканському університеті «Ангелікум» у Римі.

Хто в домі господар?

18 травня 1969 року краківський архієпископ кардинал Кароль Войтила заклав наріжний камінь у підмурівок нового собору в Новій Гуті-Бенчицях. Ця пересічна, на перший погляд, подія, насправді була однією з найбільших перемог в усій двотисячолітній історії християнської церкви.

Польські комуністи, які прийшли до влади на багнетах радянських вояків, за 45 років свого володарювання і розбудови «народної» Польщі так ніколи і не змогли підірвати моральний авторитет церкви у своїй країні, витіснити католицький костел на маргінес духовного життя, поставити церкву фактично на службу своїй атеїстичній державі, як це вдалося зробити їхнім старшим товаришам і натхненникам з Радянського Союзу з Російською православною церквою, всі (!) вищі ієрархи якої протягом багатьох десятиріч співробітничали з КДБ. Без цього священик РПЦ просто не міг бути висвячений на єпископа після 1936 року і аж до краху СРСР. Натомість у Польщі костел завжди був осередком морального спротиву комуністичній ідеології. «Атеїзм означає безбожництво, а отже, виховання без Бога. Стверджують, що то є вираженням поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви, — публічно заявляв кардинал Войтила. — Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцімі, у місці жахливого концентраційного табору, який також є — не забуваймо про те — плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога люди не виховуються шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцім».

Нова Гута неподалік Кракова — перше і єдине в Польщі цілком нове, «соціалістичне» місто, що виникло навколо побудованого комуністами великого металургійного комбінату. Відтак питання про побудову (чи не побудову) костелу в цьому «взірцевому» місті, яке мало стати моделлю нової «по-справжньому» соціалістичної (а відтак, атеїстичної) Польщі, стало принциповим. Ішлося вже не тільки про задоволення релігійних потреб робітників-металургів та членів їхніх родин, а й про те, «хто в Польщі господар». Перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Гомулка заприсягнувся, що костелу в Новій Гуті не буде ніколи…

Боротьба тривала довгі роки. На боці комуністів був увесь арсенал авторитарної держави: робітників, які самі чи навіть члени їхніх родин брали участь у мирних ненасильницьких акціях протесту проти заборони будівництва костелу, позбавляли премій, переводили на гіршу роботу, знімали з квартирної черги. Студентів виключали з інститутів. Активістів залякували спецслужби. На боці архієпископа Войтили був лише моральний авторитет. «Завдяки Папі (майбутньому. — Авт.), — писав згодом особистий друг Івана Павла II кардинал Тадеуш Перонек, — люди зрозуміли, що їм бракує не лише хліба, але й неба». А 1970-го, наступного року після закладення костелу в Новій Гуті, внаслідок масових народних виступів проти соціалізму влада комуністів у Польщі захиталася. Гомулка змушений був піти у відставку.

Як же сталося, що за два десятиліття молодий священик визрів на духовного лідера польської нації?

Він провчився два з половиною роки в Римі, захистив дві дисертації — «Доктрина віри в діях святого Івана від Хреста» і «Оцінка можливостей обґрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера», викладав християнську етику — спершу на теологічному факультеті свого рідного Ягеллонського університету, а після закриття факультету комуністами — в Люблінському католицькому університеті, куди їздив пару разів на тиждень із Кракова. Викладав аж до обрання Папою, будучи вже і єпископом, і кардиналом. Писав і видавав збірки віршів та п’єси. І були вони аж ніяк не дилетантськими. Досить сказати, що за мотивами п’єси молодого священика «Перед крамницею ювеліра» в Голлівуді зняли успішний фільм. Але основним змістом його життя було священицьке служіння. Кілька років отець Войтила очолював парафію св. Флоріана в університетській дільниці Кракова. Більшість його парафіян становили студенти. Він не лише правив службу Божу, а й став для молоді духовним лідером. Священик постійно ходив зі студентами в туристичні походи, сплавлявся разом з ними на байдарках по польських річках, катався на гірських лижах. Служби безпеки комуністичної держави були надзвичайно невдоволені такою «надмірною» активністю панотця, тому у походи Войтила вирушав у мирському одязі, і на світлинах можна бачити священика у шортах та футболці. Як наслідок його багаторічних відвертих дискусій з молоддю 1960 року вийшла книжка «Любов та відповідальність», у якій ішлося про плотське кохання і навіть про статевий потяг, що було безпрецедентно для книги єпископа. Адже ще 1958 року отець Кароль був висвячений на єпископа, 1964-го став краківським архієпископом, а 1967 року — кардиналом. Звістку про це він отримав під час походу, у горах, де, за його словами, «зникає безладна метушня міста, панує тиша безмірного простору, яка дозволяє людині почути внутрішнє відлуння голосу Бога».

Після отримання Войтилою червоної кардинальської шапки один із вірних публічно спитав його: «Чи достойно кардинала кататися на гірських лижах?» — «Я принизив би свій високий сан, якби катався погано, — відповів владика. — Але я катаюся дуже добре, отож жодної проблеми немає».