Читати книгу - "Ходіння по муках"

розставлені квіти в риновках, фікуси й кактуси, — весь цей достаток і чистота здивували Семена. Півтора року він не був удома, і — дивись — фікуси й ліжко, як у принцеси, і міська одежа на Мотроні.

— Поміщиками живете, — сказав він, сідаючи на лаву і насилу розмотуючи шарф. Мотрона поклала міське пальто в скриню, почепила фартуха, перекинула скатерку виворотом догори і швидко подала на стіл. Сунула в піч рогач і, присівши під тягарем, так що голі по лікті руки її порожевіли, витягла на припічок чавун з борщем. На столі вже стояли і сало, і копчена гусятина, і в’ялена риба. Мотрона блиснула очима на Олексія, він моргнув, вона принесла череп’яний глечик з самогоном.

Коли брати сіли за стіл, Олексій підніс братові першому чарку. Мотрона вклонилась. І коли Семен випив вогненного перваку, ледве віддихався, — обоє — і Мотрона, і Олексій — витерли очі. Значить, дуже були раді, що Семен живий і сидить за столом з ними.

— Живемо, братику, не те, щоб уже на диво, — а нічого, хазяйновито, — сказав Олексій, коли скінчили їсти борщ. Мотрона прибрала тарілки з кістками і сіла близько до чоловіка. — Пам’ятаєш, на князівській дачі клин біля гаю, земелька — золоте дно? Багато я погорлав у громаді, шість відер самогону поставив людям — відрізали. Тепер ми з Мотроною його виорали. Та цього року непоганий був урожай на ниві коло річки. Все, що бачиш: ліжко, дзеркало, кофейники, ложки-миски, різне ганчір’я-барахло, — все цієї зими придбали. Мотрона твоя дуже люта до господарства. Жодного базарного дня не пропускає. Я ще по-старому — на гроші продаю, а вона — ні: зараз кабана заколе, курчат наріже, борошна там, картоплі — на віз, підіткне спідницю і — до міста… І на базар не виїжджає, а прямо йде до різних колишніх панів на квартиру, очима нишпорить: «За це,»— каже, — ліжко — два пуди борошна і шість фунтів сала… За цю, — каже, — покривалу — картоплі…» Просто сміх, як з базару їдемо, — чисті тобі цигани — на возі хурда-бурда.

Мотрона, тиснучи чоловікові руку, говорила:

— Двоюрідну мою сестру, Явдоху, пам’ятаєш? Старша за мене на рік, — за Олексія її сватаємо.

Олексій сміявся, шукаючи чогось у кишені.

— Жінки, вони перш за мене вирішили… А воно й справді, брат, обридло вдівцем жити. Нап’єшся і — до звідниці, така гидота, потім не відплюєшся…

Він вийняв кисеїг і обгорілу люльку з мідними висячими брязкальцями, насипав доморослого тютюну, і заклубочився дим по хаті. У Семена від балачок та від самогону запаморочилась голова. Сидів, слухав, дивувався.

Смерком Мотрона повела його в баньку, дбайливо вимила, попарила, нахльоскала віником, закутала в кожушок, і знову сиділи за столом, вечеряли, вихилили череп’яний жбанчик до останньої краплини. Семен хоч був ще слабий, але ліг спати з жінкою і заснув, обвитий за шию її гарячою рукою. А вранці — розплющив очі — в хаті було прибрано, тепло. Мотрона, поблискуючи очима, білозубою усмішкою, місила тісто. Олексій незабаром мав приїхати з поля снідати. Весняне світло лилося в чисті віконця, блищало листя фікусів. Семен сів на ліжку, потягнувся: наче вдвоє прибуло здоров’я за вчорашній день, за цю ніч, переслану з Мотроною. Одягнувся, умився, спитав — де у брата бритва? — в його кімнаті біля вікна перед уламком дзеркала побрився. Вийшов на вулицю, став коло воріт і вклонився старому-престарому дідові, що сидів у сусідів у палісаднику, — він пам’ятав чотирьох імператорів. Дід скинув шапку, поважно кивнув головою — і знову сидів, рівно поставивши мертві ноги у валянках, рівно склавши жилаві руки на костурі.

Знайома вулиця в цей час була безлюдна. Між хатами виднілися смуги озимини, що далеко йшли в поле. На могилах, на обрії де-не-де стояли розпряжені вози. Семен подивився в лівий бік — над крейдяним урвищем ліниво махали крилами два вітряки. Нижче, на схилі, серед садів і солом’яних покрівель, біліла дзвіниця. За ще прозорим гаєм горіли від сонця вікна колишнього князівського будинку. Кричало гайвороння над гніздами. І гай, і красивий фасад будинку відбивалися в заливному озері. Там коло води лежали корови, бігали діти.

Семен стояв і поглядав спідлоба, засунувши руки у просторі кишені братового сіряка. Дивився, і находив сум йому на серце, і потроху крізь прозорі хвилі спеки, що струменіли над селом, над ліловими садами і зораною землею, бачив він уже не цей мир і тишу. Під’їхав Олексій возом, ще здалека весело гукнув. Відчиняючи ворота, уважно глянув на Семена. Випріг коня і почав мити руки на дворі під висячим рукомийником.

— Нічого, братику, призвичаїшся, — сказав він лагідно. — Я теж, з германського фронту повернувся, ну — не дивився б ні на що: кров в очах, нудьга… Ах, будь вона, ця війна, проклята… Ходімо снідати.

Семен промовчав. Але й Мотрона помітила, що чоловік невеселий. Після сніданку Олексій знову поїхав у поле. Мотрона, боса, підтикавшись, пішла возити гній другою конякою. Семен ліг на братову постіль. Перевертався, не міг заснути. Смуток лежав на серці. Зціпивши зуби, думав: «Не зрозуміють, і говорити нічого з ними». Але увечері, коли вийшли втрьох посидіти коло воріт на колодках, Семен не витримав, сказав:

— Ти, Олексію, гвинтівку б все-таки вичистив.

— А ну її зовсім… Воювати, брат, тепер сто років не будемо.

— Рано зраділи. Рано фікуси завели.

— А ти не сердься передчасно. — Олексій закурив люльку, сплюнув між ноги. — Давай говорити по-мужицькому, ми не на мітингу. Я ж це все знаю, що на мітингах говорять, — сам кричав. Тільки ти, Семене, умій слухати, що тобі потрібно, а чого тобі не потрібно — те пропускай. Скажімо — землю трудящим. Це цілком правильно. Тепер, скажімо, — комітети бідноти. У нас у селі ми цих комітетчиків загнуздали. А он у Сосновці комітет бідноти що хоче, те й робить, такі реквізиції, таке чортовиння, — хоч утікай. Маєток графа Бобринського весь пішов під радгосп, мужикам землі ані вершка не нарізали. А хто в комітеті? Двоє місцевих бурлак безкінних, а решта — чорт їх знає хто, зайди, якісь каторжники… Зрозумів чи ні?..