Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

підйом, мені тепер байдуже, за допомогу у похованні нічого не буде, ну, може накинуть кілька місяців, а він одержить пожиттєво, більше не викрутиться, а то ще й голова з пліч полетить. Коли ж нарешті слідчий з'явиться, котра зараз година, а Райнгольд уже десь у потязі сидить, тікає. Такого покидька ще пошукати, а Біберкопф з ним дружить, з чого ж він тепер житиме, з однією рукою, навіть з інвалідами війни зараз не надто панькаються.

Аж ось у паноптичній будові[210] чути якийсь рух, Карл зразу вивісив свій сигнальний прапорець, і об одинадцятій він уже в слідчого. Той, звичайно, витріщив очі. «Щось ви надто озлобилися на цього Райнгольда. Вже вдруге свідчите проти нього. Дивіться, щоб самі на слизьке не втрапили».

Та Карл дає такі точні показання, що відразу по обіді викликали машину, до якої сіли сам слідчий, два кремезні кримінальні поліцаї, а між ними Карл зі зв'язаними руками. І помчали у Фраєнвальде.

Їдуть знайомою дорогою. Добре їхати. Хай йому біс, якби ж знаття, як з тої машини вискочити. Зв'язали, сучі діти, нічого не вийде. Ще й револьвери мають. Нічого тут не вдієш, нічого не вдієш. Їдуть вони, ідуть, за вікном пролітає алея. Сто вісімдесят днів дарую тобі, Міцо, сядь до мене на коліна, мила дівчинко, а той покидьок, Райнгольд, іде по трупах, ну постривай, хлопче! Ще раз згадав Міцу, як вона казала: вкушу тебе за язик, а як вона вміла цілуватися, то що, куди поїдемо, праворуч чи ліворуч, мені байдуже, така мила дівчинка.

Вони спустилися пагорбом, а тут уже й ліс.

Гарно тут, у Фраєнвальде, це курорт, невеличкий курорт. Доріжки в саду, як завжди, акуратно посипані жовтою рінню, а он там, у глибині, ресторан із терасою, де ми тоді втрьох сиділи. У Швейцарії й Тиролі почуваєшся на волі, бо в Тиролі, бо в Тиролі, від корови молоко є, а в Швецарії є Діва, то така гора красива…

А потім він з нею подався до лісу, а мене спровадив, за кілька сотень продав я бідолашну дівчину тому покидьку, а тепер через нього й сиджу.

Ось і ліс, він осінній, він сонячний, верхівки дерев ані шелесть.

«Нам треба сюди, у нього був кишеньковий ліхтарик, не так легко знайти, але якщо я побачу це місце, то зразу впізнаю, там була галявина, і ще одна ялинка росла, зовсім крива, і видолинок». — «Тих видолинків тут багато». — «Зачекайте, пане комісаре. Ми задалеко зайшли, це було хвилин за 20 чи 25 пішки від готелю. Так далеко ми не заходили». — «Ви ж казали, що бігли». — «Але тільки в лісі, дорогою бігти було небезпечно, ми привернули б до себе увагу». Аж ось і галявина, і крива ялинка, все так само, як і того дня. Я твоя, її серце вбите, очі вбиті, рот убитий, може, ще трішки пройдемо, не тисни так сильно. «А ось і чорна ялинка, це те саме місце».

Тим краєм їхали вершники на низькорослих гнідих конях, їхали здалеку. Вони все напитували дорогу, аж поки дісталися до великого озера, там вони й спішилися. Прив'язали коней до крислатого дуба, вклякли на березі на коліна і стали проказувати молитви, а потім дістали човна й перепливли на другий бік озера. Вони оспівували це озеро, промовляли до нього. Ті вершники не збиралися шукати там скарбів, вони хотіли лише вклонитися великому озеру, бо в його глибинах лежав їхній вождь. Ось чому прийшли сюди ці люди[211].

Поліцаї прихопили із собою лопати, Карл-бляхар обійшов місцину і показав, де треба копати. Вгородили в землю лопати й одразу помітили, що земля м'яка, копають глибше, ще глибше, викидають землю з ями, тут уже хтось копав, у землі траплялися ялинові шишки, Карл-бляхар стоїть і дивиться, дивиться і чекає. Це ж тут було, точно, що тут, саме тут вони й закопали дівчину. «А як глибоко ви закопали?» — «Чверть метра, не більше». — «Тоді ми її уже знайшли би». — «Я точно знаю, що це тут. Копайте далі».

«Та що ж копати, якщо тут нічого нема?» Усе довкола перерили, з глибини ями викопали ще зелену траву, отже, тут нещодавно хтось копав — учора, а може, й сьогодні. Вона от-от має з'явитися, Карл весь час затискає рукою носа, вона, напевне, вже геть розклалася, стільки місяців минуло, ще й дощі. Один із тих, що копав у ямі, раптом запитує: «А в що вона була вбрана?» — «У темну спідницю й рожеву блузку». — «Шовкову?» — «Може й шовкову, в усякому разі тканина була ясно-рожева». — «Як оця?» — поліцейський тримає в руці клапоть мереживної шлярки, на ній земля, і хоча той клапоть брудний, але видно, що він рожевий. Поліцейський показує його слідчому: «Мабуть, від рукава». Працюють далі. Ясно, що тут щось було закопано. Вчора або навіть сьогодні тут хтось рився. Карл завмер на місці; таки справді той Райнгольд відчув, що запахло смаленим, викопав її і, напевне, кинув десь у воду. Ну й спритний! Слідчий відійшов убік і переговорюється з комісаром, розмова була довга, комісар щось занотовував у своєму записнику. Потім вони втрьох повертаються до машини; один поліцейський залишився на місці.

По дорозі слідчий запитує Карла: «Отже, коли ви прийшли, дівчина вже була мертва?» — «Так». — «Як ви можете це довести?» — «А що?» — «Ну, а коли ваш Райнгольд скаже, що це ви її вбили або допомагали йому у вбивстві?» — «Нести труп я йому справді допомагав. Але навіщо мені вбивати дівчину?» — «Та з тієї самої причини, з якої він її вбив чи нібито вбив». — «Та я ж зовсім не був з нею того вечора». — «Але ви були з нею вдень». — «Так, але потім не був. Коли я пішов, вона була ще жива». — «Вам буде складно довести своє алібі».

У машині слідчий знову допитується в Карла: «А де ви були ввечері чи вночі після цієї справи з Райнгольдом?» А бодай тобі! Доведеться розказати, як воно було. «Я поїхав за кордон, він дав мені свій паспорт, я й поїхав, бо якби все це виплило, то я тоді мав би алібі». — «Дивна річ! А для чого ви взагалі це робили? Ви що, були такими друзями?» — «Та були. Я людина бідна, а він мені грошей дав». — «А тепер він уже вам не друг чи в нього гроші скінчилися?» — «Він — мій друг? Ні, пане слідчий. Ви ж знаєте, за що я сиджу — за оцю