Читати книгу - "Холодний Яр"

а будьоновцям — пухом сира земля б уже була... Ми їх давненько вже поперед-себе не бачили — все за нами бігають.

— У нас і свої будьоновці є — тільки правдиві. Цілий полк донців від Будьоного до батька перейшов... Тепер рубають червоних, аж дрантя летить...

Приглядаюся до махновців... Звичайні собі добрі хлопці-катеринославці, одягнені на козацьку „моду“. Нічого „анархістичного“ в них не було, — нічогісенько, здається, з ідеї анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свойого ватажка, як не кожний чернець у Бога.

Катря вернулася підранок. Розмовляла з Махном — передавав, щоб затриматися у Рівному, — ранком буде переходити — хоче порозмовляти.

Перед полуднем почали зупинятися в Рівному махнівські відділи. Приглядаємося до цієї, будь-що-будь, поважної сили. Кіннота — хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати — по восьмеро коней-зміїв у кожній... Прапори чорні й жовто-блакитні, — останні, як говорили, махнова дружина — Гандзя Кузьменко — свідома українка — для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: „Хай живе селянська революція!“ — на чорному: „Да здравствуєт анархія, смерть узурпаторам!“ Чорт розбери — що за „програма“... Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень.

Проїхав полк махнівських будьоновців у рогатих шапках з червоними зірками. Вглядівши наші „будьоновки“ — донці махають руками: „Здорово братішкі! Дайош Ростов!“

Сам батько приїхав у критій кариті запряженій чотирма кіньми; залічував на поході, не знаю котру там зряду, рану. У каритах-же, — де їх тільки „батько“ видрав? — Їздили й інші ранені й хворі махнівці.

Була неділя чи якесь свято — народ саме виходив із церкви, як зупинилася коло неї карита з Махном. Спираючись на костур і підтримуваний під руку дружиною, „батько“ висів і на очах юрби селян-богомольців, віддав земний поклін перед церквою. Потім казав собі закликати церковного старосту і винявши з кишені жменю золотих п’яти і десятирублівок — висипав їх у пригорщу старости.

— На святий храм від раба божого Нестора... Хай батюшка молиться за успіх нашої селянської зброї... Староста — сивий дідуган, із сльозами в очах поцілував рамено „вождя селянської армії“. Христилися й зідхали навколо баби...

Стримуючи нечемні усмішки, приглядаємося зблизька до тієї комедії... Анархіст „батько“ бо анархіст, не признає анархія ні Бога ні церкви, та... „раб божий Нестор“ — знає почому бублики в Одесі, знає на якій струні українському дядькові заграти...

Представляємося „батькові“ і отримуєм запрошення прийти до штабу, — затримається Махно у Рівному довше, матиме тут засідання воєнного суду...

За півгодини, ми у п’ятерьох виділи в хаті де примістився штаб Махна і розмовляли з „батьком“. Не було з нами Копача, що як старий приятель махнової дружини, що знав її ще з Пісчаного Броду, розмовляв із нею в другій хаті, не було і Бараніва, що не бажав собі з Махном розмовляти і руки йому подавати.

При розмові розглядаю уважно легендарного „батька“. Невисокий зріст, „поетична“ чуприна, обголене землисте обличчя — вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать — лише в запалих очах поблискувало „щось“, що робило його божищем махнівської орди, що давало йому необмежене право деспотично розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного підвладного зокрема. В розмові „батько“ чувся певно, може аж занадто певно, але те „занадто“ — не виглядало гротесково. Бичувалося, що цілий Махно — це клубок розшарпаних нервів загнузданих міцною волею. Тридцятилітній „вождь селянської революції“, що його „академіями“ було дванадцять років царської каторги, про справи боїв і походів — говорив до речі, тоном фахівця. Зате в політиці — мішав горох з капустою... Гасла і думки, що їх висувала сама стихія українського села — перемішував із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у „золотоустих“ стовпів російської партії анархістів — Воліна, Аршіннікова, Барона та інших. Вилякані большевиками з московського Олімпу — вони знайшли собі неспокійний притулок у революційно-воєнній раді „наполєона“ українських степів.

— Скільки тепер, батьку, війська маєш? — недескретно запитав Чорнота.

„Батька“ питання не вразило.

— Під Кримом мав більш двадцяти тисяч. Частину червоні роззброїли та розстріляли... А то розбіглися по хатах, поки знову покличу... Отут, двома шляхами, йде може півшовта тисячі... А ви що, може приєднатися хочете? Непотрібно. Я й цих розжену в різних напрямках. Тепер об’єднуватися в більші групи неможна. Розіб’ють. Треба шарпати червоних всюди, невеликими відділами, — не давати їм ніде спокою... До мене ось Маслак із полком донців від Будьоного перебіг... Так я його тільки, десь під Києвом, за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити...

Говорив це тоном, як би казав: „Ось виведу хлопця за ворота і пошлю до склепу за папіросами...“

— Вибач, батьку, за питання, — одізвався Хмара, — чому ти з червоними москалями проти білих об’єднувався?

— А мені що?! У мене засада бити білих, поки почервоніють, а червоних поки побіліють!..

Хмара усміхнувся.

— Та то ми вже чули... А все таки лекше було б червоних бити, як би під Кримом фронт ще був...

— Наплювать мені на фронт! Ті дурні у Кремлі — головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики і — будемо мати увні сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону — всюди! Селянська революція, право кожнього народу, міста, села — на улаштовування собі життя по своїй вподобі — мусить перемогти! А Врангеля треба було зарання підсікти, щоб положення не використав... Червона армія з Врангелем охоча була битися, а подивимося — як то буде на фронті з батьками і братами!.. Чи не посиплються на наш бік полки!..

— Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?

— Вірю.

В цьому короткому „вірю“ — була дійсно тверда віра. Хто знає, як би „найбільший дурень“ у Кремлі, не змінив був круто того року внутрішньої червоної політики — чи не здійснилобся „батькове“ віщування про тисячу внутрішніх фронтів... Якийсь штабовець доложив, що далека розвідка доносить про наближення будьоновців. „Батько“ зневажливо махнув рукою.

— Вспієм. Босими кіньми ще довго слизгатися будуть... Голота... Коня не має чим перекувати, а у мене всі коні на енівських гвинтах...

— А деж ти, батьку, береш? — зацікавився Хмара.

— А ти, певно, теж охналі на поході у ковалів робиш? Всі ви про кожух — зимою думаєте... У мене кожний козак ще з літа на дві гострих перековки — нерухомий запас возить. Та