Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 32

Розділ 32

Айлін

Знімаю з рейлу крихітний бодік із блакитним китом на грудці та не можу відірвати погляд. Гладжу тканину з усмішкою, зсередини проривається жадібне: хочу!

Я б скупила весь магазин, чесно. Тут все дуже гарне. Пахне немовлятами та щастям.

Переживаю одночасно дикий приплив сил, тремтіння через неможливість контролювати свої бажання і практично стогну від розпачу, тому що в даний момент для себе мені вибрати тут нічого.

Я не вагітна. А ось Лейляша – так. Верхній одяг ми залишили у гардеробі ТЦ, яким гуляємо, а толстовка подруги не заважає помітити акуратний вагітний животик. Термін – п'ять місяців. Незабаром Лейла з Азаматом зустрінуться зі своїм сином, а мені знову доводиться поєднувати в собі величезну радість за кращу подругу і таку ж величезну заздрість.

Лейла спілкується з консультантом про дитячі візочки, а я блукаю по рядах з одягом для новонароджених.

Я буду найкращою у світі тіткою для майбутнього хлопчика. Гуляти з ним. Сидіти з ним. Дарувати найбажаніші подарунки. Обіймати. Цілувати п'яточки. Радіти першому зубу та першому слову. Ревнувати до батьків. Поставлю його фото на заставку і милуватимуся.

Але Аллах, як же я хочу і собі теж!

Сама не знаю, чому так затягнула з розмовою про своє бажання, яку треба вести явно не в своїй голові, а з чоловіком. Злюся на себе, майже наважуюсь, а все одно лякаюся.

З часу поїздки на форум минуло чотири місяці. Ми з Айдар пережили першу спільну зиму. Мені здається, що з кожним днем я стаю все щасливішою, але й жадібнішою теж.

Іноді мурашки по шкірі від думок, що мені так пощастило з чоловіком. І в грудях тісно від кохання до нього. Задихаюсь від надміри. Мені потрібно більше. Дитинка потрібна...

Серце кров'ю обливається, а я фотографую штрих-код і вішаю бодік на місце.

Буде дивно, якщо куплю подарунок при Лейлі, тому зроблю це вдома. Наповню кошик онлайн-магазину красою, може це трохи зіб'є мою спрагу. Хоча сумніваюся.

У мене в таємному місці і так вже стоїть коробка з величезною кількістю дитячих речей. Я ховаю її навіть від Айдар. Дуже боюся побачити в його очах іронію чи незацікавленість. Підозрюю, це мене знищить.

Ми можемо ідеально співпадати у сексі, нам можуть підходити характери одне одного, але мені страшно почути, що вони з першою дружиною не заводили дітей, бо Айдар їх не любить і не хоче.

Втім, я не готова навіть до цілком закономірного "нам поки що не до того, давай згодом". Я згодом не хочу. Хочу вже. Хочу усе. До трясучки, яку все складніше приховувати. У моїй голові іноді прослизають явно підкинуті Шайтаном думки: а що, коли схитрувати? Та й що гріха таїти... Я вже намагалася. Просто з Айдар це занадто складно. Він зібраний. Завжди, блін, зібраний.

Повертаюся до Лейляші, гладжу її по спині. Подруга слухає консультанта дуже уважно, тому відчувши дотик — здригається, дивиться на мене мигцем, її рот трохи відкритий, розчулює те, як жадібно вона осягає цілий новий світ, нічого не хоче прогавити.

— Ще п'ять хвилин, Струмочок, — просить у мене, я у відповідь тільки головою мотаю.

— Звісно, скільки потрібно. Хвилююся, щоб ти не втомилася.

Очі Лейли горять вдячністю, вона повертається до замовклого консультанта.

Перший триместр у Лейли був важким. Її сильно нудило. Вона була сірою та сумною. А зараз розквітла, випереджаючи природу, яка тільки виходить із зимової сплячки.

Ми намагаємося часто зустрічатися та зідзвонюватися. У Лейли багато запитань, які вона ставить мені. Нехай медиком я вже не стану, але «консультую» її із величезним задоволенням. А ще вдячна, що про наші з Айдаром плани на дітей подруга давно не питає.

Наслухавшись про візочки і зробивши пару нотаток, ми виходимо з магазину дитячих речей.

Сьогодні субота, але додому ми обидві не поспішаємо. Азамат із чоловіками займається ремонтом у майбутній дитячій, а мій Айдар по вуха у роботі.

Згадую про неї і зітхаю. Вона краде в нас занадто багато часу і просвіту не видно. Злюся на це. Айдар пообіцяв, що влітку візьме відпустку, і ми полетимо до Італії. Я й вірити йому хочу, і в Італію, але при тому, як рідко ми бачимося зараз, це складно.

Мене нон-стопом мучить спрага, яку не вдається вгамувати. Тримаюся, звичайно, намагаюся обходитися без претензій, але іноді наближаюся до точки кипіння.

Ми заздалегідь планували на ці вихідні поїздку за місто. Я довго обирала комплекс, тремтячими пальцями бронювала нам номер. Уявляла, як проведемо час у спа та наодинці без чортового прокурорського телефону, зрештою... Учора ввечері Айдар сказав, що доведеться скасувати. Я вдала, що не засмучена. Пообіцяла, що знайду, чим себе зайняти.

І справді знайшла, тільки на душі все одно шкребуть кішки.

Ми з Лейлою влаштовуємося в кафе, замовляємо чай і по тортику. Подругу сильно пробило на солодке, я підтримую її у цій слабкості. У неї трохи округлилося обличчя і м'якшим стало тіло, я знаходжу це дуже милим, а вона бентежиться. Впевнена, Азамат теж не проти таких змін, але про настільки особисте ми, як і раніше, говоримо обережно. Щось у житті змінити складніше, ніж може здатися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍