Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

– Азамат каже, зараз багато хто на вухах стоїть… – Лейла вимовляє, втоптавши половину наполеона, практично не жуючи, а другу вже смакуючи. Мене навіть це розчулює.

– Чому раптом? – питаю з усмішкою. Я забороняю собі хвилюватися про сім'ю, але перші думки, як і раніше, про них. Бекір у житті нічого не накоїв би. Тато з мамою теж. Що там ще могло статися? Після заміжжя я майже не спілкуюся ні з ким із людей, які оточували мене з дитинства. Тому гадки не маю, чим живе діаспора. Єдиний мій місток – це Лейла.

Не знаю, коли настане звикання до того факту, що батьків я не пробачу. Можливо, саме тому й так мрію про своїх дітей. Без рідних мені досі складно, я люблю Айдара безмірно, але сім'я стає справжньою, коли вона має дітей. Я так вважаю.

А от коли починаю рахувати час з останньої зустрічі з мамою – мурашки по шкірі та ком у горлі. Але пересилити себе не можу.

– Ще якась нещасна весілля комусь зірвала? – Щоб не грузитися і не грузити Лейлу, піджартовую. У відповідь на мій погляд подруга хмуриться. Очевидно, з гумором у мене не дуже. Шкода. — Це я про себе...

Пояснюю, Лейла ось тільки зараз усміхається і протягує "а-а-а-а".

– Щось я зовсім головкою розслабилася. – Подруга змахує рукою, натякаючи на те, що подурнішала, і тут уже я цокаю язиком, бо вона до себе занадто строга. – Та я не про наших. Я про місто взагалі... Азамат каже, відчувається напруга. Багато розмов про кримінальні провадження, обшуки, арешти. Каже, митницею зайнялися нарешті...

Мої губи смикаються в посмішці і відразу знову стають рівними. Я знаю, хто зайнявся митницею. Намагаюся не думати, як це небезпечно. Айдар розуміє, що робить.

– Ну колись мали зайнятися... – Знизую плечима, імітуючи легкість. Хоча насправді сама я теж у стресі. Начебто живу звичайним студентським життям, не спілкуюся особливо ні з ким, не дістаю розпитуваннями Айдара, але навіть до мене долітає.

Нещодавно від мене показово відписалося кілька "митних" дружин із тих, з ким ми перетнулися на святі губернатора і пізніше. Звісно, це дурнувата показуха. Мене ці "жести" не зачепили, але й просто сміятися з них я не можу. Айдар робить щось масштабне. Щось нездатне подобатися всім. Слово "небезпечне" навіть про себе намагаюся не вимовляти.

Тільки в Аллаха прошу про заступництво. Ну а сама... Мені легше думати про те, як сильно хочу з ним діток.

– Так, повинні... – Лейла задумливо киває. Мабуть, уже наїлася, бо просто водить зубцями вилки по крему. – Азамат теж так сказав. Що твій Айдар – молодець... Може буде діло, нарешті...

Ми посміхаємось одна одній.

Але за підтримку подякувати Лейлі з Азаматом я не можу.

Нехай я не найрозумніша, але все одно усвідомлюю, що підтримка Айдару потрібна інша, а чи є вона... Я не знаю.

Як не знаю і чим закінчився конфлікт із начальником. Те, що відбувається зараз у нас в області — це їхнє спільне рішення чи самоуправство Айдара. Ох...

Раз по раз приходжу до того, що краще не накручувати себе.

Змінюю тему на більш безпечну. Ми доїдаємо свої десерти, платимо і прямуємо до виходу.

У моїй руці — пакет із красивою сексуальною білизною. Сьогодні ввечері я збираюся знову злякатися і не сказати Айдар про бажання завести дитину. Точніше збираюся я сказати, але досвід підказує...

Замовляю нам із Лейлою таксі.

Це мої маленькі хитрощі. І Азамат, і Лейла з далеко не бідних сімей, але просити у старших їм ніяково, а своїх грошей не те, щоб багато. Тому я намагаюся пригощати, підвозити, радувати подарунками. Вони чудово все розуміють, Лейла каже, що мене просто неможливо не любити. Ці слова дуже гріють.

Невідомий нам "Олег" має під'їхати за хвилину. Ми стежимо за пересуванням іграшкової машинки в додатку, трохи підмерзаючи. Скоро квітень, але по погоді не скажеш. Холодно та бридко.

Коли машина зупиняється перед нашими носами, я першим ділом усаджую подругу. Сама оббігаю її з боку багажника.

Плюхнувшись на сидіння, грюкаю дверима, тру руки і дивлюся на Лейлу. Вона у відповідь, але чомусь злякано.

Тягнеться до мене і у вухо шепоче:

– Струмочок, може машину поміняємо? – Подруга хапає мою руку, стискає її сильно, а я посміхаюся, бо пропозиція здається абсурдною. Підозрюю, це щось на вагітному.

– Чому? Колір не той, Лейляш? Хотіла червоненьку?

Запитую тихо, але знову не веселю. Жарти – не моє. Та що ж таке...

Погляд Лейли не стає менш переляканим. До нього додаються червоні щоки. Моє серце пришвидшується.

–Тобі погано? До лікаря треба? – шепочу, хмурячись. Вона мотає головою.

Повільно хилить голову вправо, я стежу за рухом. А потім веду поглядом уже сама до дзеркала заднього виду. У горлі сохне. Серце підскакує.

Шумом на тлі чую:

– Подивися, хто за кермом.

Я дивлюся. І він також дивиться.

Вперше з тієї ночі я зустрічаюся поглядом з людиною, яку вважала своєю першою закоханістю.

Моє замовлення прийняло ніякий не Олег. Я сіла в машину до зрадника-Миті.