Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Корсет все ще тримався на ній міцно – і значно міцніше, ніж Йовілі подобалося – але вона все ж змогла запхнути в нього кілька десятків листків, а усі решту порозсовувала ззаду за спину, як тільки могла. Вона лише сподівалася, що піт, який почав проступати по всьому її тілу великими краплями, не змаже чорнило. 

На одному з останніх листків, який Йовіла вже думала запхати і шукати шлях порятунку, її погляд перечепився за знайомі прізвища. 

Бортеній та Арея фон Літтени – десять тисяч золотих на справу в ім’я нашого королівства та майбутнього… 

Далі Йовіла навіть не стала читати. Вона прикрила очі. На мить в її голову прийшла думка викинути лист у вогонь і дати полум’ю зробити свою справу. Її батьки були зрадниками корони. Коли Йовіла подумала про це довше, ніж секунду, у неї не залишалося причин бути здивованою. 

І вона нарешті збагнула, що її тоді збентежило у образі матері – серед усіх інших перснів на руці у неї красувалося і кільце, яке видавали тільки постійним членкиням жіночого клубу Сентри. Здається, її батьки перебралися до столиці вже досить давно. 

Певно, вони дійсно не мали до неї жодного діла, поки вона не стала нареченою принца.

 Йовіла стиснула у руці листок так, що він перетворився на м’яте місиво, а потім агресивно засунула його собі за пазуху. Що ж, вони пожнуть те, що посіяли. Йовіла не збирається їх рятувати. 

Полум’я з підлоги за весь цей час вже встигло перекинутися на ніжки столу і повільно добиралося до стільниці. А диму також більшало – він не йшов нагору, а тільки стояв непорушно у кімнаті без жодної вентиляції. Тільки Йовіла знову почала звертати на нього увагу, відразу ж закашлялася. 

Вона пробіглася попід стінами там, де могла – де їх ще не захопив повністю вогонь. Ось тільки це їй не надто допомогло – повсюди були одні тільки кам’яні стіни, і стіни, і подекуди колони і заглиблення, охоплені вогнем, але жодних, взагалі жодних дверей. 

Скидалося на те, що у цієї зали був тільки один вихід, і до нього підступало полум’я. 

Йовіла кинулася назад. Тепер в неї вже не лишилося думок про помсту, про моральні вибори і інші дурниці – якою ж наївною вона була, коли думала, що зможе так легко вибратися? Коли думала, що в неї є час на перебирання і читання дурних папірців? 

І тепер через це вона загине у цій кам’яній коробці без стін і вікон. 

 – Сюди! Сюди! Допоможіть мені! – знову закричала вона у малесеньке віконце. Там, за ним, повітря було чисте і майже позбавлене диму – наче він не хотів виходити із зали і мав тільки одну мету – вбити Йовілу і залишити її навіки тут. 

Вогонь вже майже лизав їй п’яти. Хрипко покликавши на допомогу постаннє, їй довелося відступити, і всього за кілька митей перед дверима зійшлася стіна полум’я. Серце Йовіли впало у п’яти. Якщо у неї і була надія на порятунок, то зараз вона вже була втрачена, і допомогти їй могло одне тільки чудо. Від того, щоб опуститися на підлогу і просто почати плакати, її відділяло тільки те, що тіло зовсім перестало її слухатися і стояло натягнуте, як струна. 

Вона знову озирнулася кімнатою. Ось тільки у ній не було нічого, що могло їй допомогти. Нічого. Один тільки стіл на всю величезну, величезну залу. Вогонь вже охопив стільницю і почав перекидатися на стільці. На десять стільців. 

Розум Йовіли, що вже майже опустився у мляву дрімоту приреченості, знову почав працювати, та так, що вона ледь не відчула пар, що цілком міг би повалити в неї з вух. 

Заколотники діяли таємно. Так таємно, що про їхні імена нічого не знав ні Вітан, ні Яр, ні сама королева. І збиралися ці десять людей у підземній залі прямісінько у центрі палацу. Не могли ж вони всі разом парами спускатися у підвали і залишатся непоміченими? Ні, вони приходили і йшли іншим шляхом. У цьому тепер не лишалося сумнівів. 

І все, що мала зробити Йовіла – це знайти його. 

Вона знову побігла до стін. Не охопленими полум’ям залишалися тільки дві, і Йовіла молилася – по-справжньому молилася усім живим і мертвим богам – щоб той прохід виявився у одній із них. 

Вона почала стукати по стінах. Натискати на камінчики. Вишукувати поглядом найменшу невідповідність і найнепомітнішу зміну у рельєфі каменю. Погляд її натрапив на підозрілий камінець у ту саму мить, коли стіл надломився і впав. Язики полум’я поглинули повністю вже дві його ніжки. А між Йовілою і вогнем залишався малесенький остірець розпеченого каменю, жар якого вона відчувала і через туфлі. 

 – Благаю, благаю, спрацюй, – прошепотіла вона. В горлі запекло страшенно, і вона ледь не закашлялася. 

Та через мить це вже не мало жодного значення – камінець піддався і під пальцями Йовіли протиснувся всередину на глибину долоні, а потім із скреготом і піском, що посипався їй на голову, дві частини стіни розсунулися і утворили прохід. 

Якби у Йовіли був хоч який-небудь вибір, вона би у нього не ступала. Йти ним потрібно було зігнувшись ледь не в половину і дуже повільно – бо він був чорний, як хмарне нічне небо, і, здавалося, такий самий безкінечний. 

Але ззаду Йовіли ревіло полум’я, і в неї справді не було вибору – тож вона з невимовною радістю протиснулася у вузенький коридорчик і ступила перший обережний, але швидкий крок. 

Як тільки вона зайшла всього на кілька метрів вперед, прохід за нею з тим самим скреготом замкнувся. І вона зрозуміла, що те, що вона вважала темрявою, насправді було яскравим сонячним полуднем, а ось тепер почалася чорнота. Вона ще ніколи не бачила такої абсолютної відсутності світла, яка дезорієнтувала і залишала її абсолютно розгубленою і страшенно наляканою. У будь-який інший час у неї би, певно, сталася істерика. Але вона пережила цього дня вже надто багато, щоб ось так здатися дорогою до порятунку.