Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

торбу набоїв. Отож я добре примостився, поклав перед собою велику каменюку, замаскувався і чекав.

Сверчевський з’явився на дорозі в супроводі чотирьох автомашин: два джипи попереду й два позаду. Вони розтягліїся метрів на сто. Добре, що Хрін і Стах розтягнули сотні метрів на двісті, поклавши вояків по двоє. Коли авто Сверчевського порівнялося з серединою нашої засідки, дав команду “Вогонь!”

Домовленість була така, як розповідав пан Басараб, що один з двох бійців починав стріляти по тому авті, яке найближче, другий, влупивши спочатку навпроти, переносив вогонь на крайні машини і бив косим вогнем. Так вони всіх їх “перемололи”. Це було в кінці березня 1947 року. Десь у травні поляки спорядили багато груп і спрямували їх у гори. Повстанці десь уникали їх, десь робили засідки, десь нападали несподівано і так воювали далі. Адже це не фронт. Ця війна теренова, а не позиційна. Повстанці всюди — і ніби ніде. Одного разу перед просуванням у глибину повстанських теренів поляки пустили легку авіацію. Вони ховалися, і їм вона шкоди практично не завдала. Але дві бомби потрапили до шпиталю, в якому працювали лікарі-хірурги. Убило кілька поранених, хірурга і двох жидів — союзників. Поховали їх урочисто в сусідньому селі на православному цвинтарі. Жидівського не було поблизу, то і їх поховали разом з іншими. Люди не протестували. Всі казали, що своєю службою Україні вони заслужили бути похованими разом з їхніми на одному цвинтарі. Казали, що треба й пам’ятника після війни спорудити. Цього не вдалося зробити, бо всіх поляки виселили з рідних місць і розсіяли по Польщі.

— А шкода, бо не тільки наші, але й жиди заслужили на добрий пам’ятник.

За період від 1944 до 1947 року Польща переконалася, що лемки вміють воювати, що Польща фактично неспроможна придушити лемківський національно-визвольний рух. Тоді польська комуністична влада у змові з совітськими комуністами вирішила знищити опору їхньої УПА — сам народ: виселили всіх українців з їхніх споконвічних земель, розпорошивши по всій Польщі, найперше — у західні терени.

Після втрати населення закерзонська УПА опинилася справді в скрутному становищі. На цей час і в інших західних теренах України становище ускладнилося і Провід ОУН та військове командування вирішили частину УПА перевести в Західну Європу, а решту реорганізувати в дрібні загони. Дмитра Басараба призначили до тих, хто мав переходити в Західну Європу, а майор Хрін перевів свою сотню через польсько-совітський кордон у Галичину.

— Як я вже згадував, у боротьбу проти УПА Москва затягнула була і комуністичну Чехословаччину. Ми переходили польсько-чеський кордон. З польського боку нам удалося непомітно просочитися через прикордонну варту, а з чеського боку наткнулися на їхню охорону. Та я так думаю, що поляки нас помітили, коли ми пересувалися у чеський бік, але просто зробили вид, що не бачать. Знаєте, Левку, часом відбувається як? Ми — повстанці. Ми самі прийшли в армію, знаємо, за що воюємо і хочемо воювати. А проти нас у розстрільній розсипані молоді мобілізовані хлопці. Воювати вони не хочуть і вмирати не хочуть також. І ось коли на нього іде повстанець, і він побачив, що, окрім нього, цього повстанця ніхто з його командирів і солдатів не бачить, і від нього залежить: стрельнути в цього повстанця і привернути сюди увагу цілої своєї роти і швидше всього згинути від повстанця, якому діватися нікуди, бо він буде відстрілюватися до останнього набою, і напевне і його уб’є, чи ухилитися. І він робить вид, що не помітив повстанця, і проходить повз нього далі. Гадаю, що так було й тоді, коли ми виходили з Польщі і вступали в Чехію.

Повстанці знали, за словами Басараба, що чеських прикордонників контролює совітська військова розвідка, тому відкрито вони їх не пропустять. Проте припускали, що чехи не вельми старатимуться їх затримувати. Але чехи їх помітили й відкрили вогонь. Відступати ж вони не збиралися. Готувалися пробиватися з боями, як 1945 року пробивалися українці під час першого переходу на Захід. Тому командир дав команду під вогневим прикриттям просуватися ліворуч. Кілька чоловік полягло. Басараб своїм кулеметом та його колеги своєю зброєю примусили чехів залягти й на хвилину замовкнути. Сотня короткими перебіжками перебралася ліворуч — під прикриття кущів і дерев і звідти відкрила фланговий обстріл. Вони кинулися до своїх. На третьому ривку Дмитра вдарило, і кулемет випав з рук.

— Я навіть спочатку не зрозумів чому, — розповідає Дмитро, — бо його ніби сіпнуло з рук, але в цю ж мить відчув гострий біль у плечі. Кров потекла попід сорочкою на долоню й додолу — перебило праву ключицю. Я сіпнувся, впав і трохи просунувся в заглибину. До мене підскочив повстанець Смерека, щоб допомогти поповзом рухатися далі. Я крикнув: “Друже, полиш! Швидше вперед до сотні!” Він був молодший за мене і мав би виконати мій наказ, але він любив мене і не виконав, а ліг поруч, розстібнув мій кітель, відірвав поділ спідньої сорочки, поклав стрічку бинта на прорив плеча і туди, куди куля ввійшла, і сяк-так перев’язав стрічкою з сорочки. Кров сочилася, але вже не текла. Я знову йому крикнув іти до своїх. У цей момент звідкись з іншого боку застрочив автомат, мій рятівник ойкнув, здригнувся й затих, а мені простромило чобіт і ногу. Поступово стрілянина віддалялася від мене. Звуки ставали все тихші. Гострота болю слабшала, шум у голові дужчав, і я думав, що поступово вмираю від втрати крови.

— Жалько було?

— Жалько було, що відстав від сотні і вже не можу бути разом з нею.

Потім стало якось солодко. Не в роті, а десь у душі. І я наче втратив свідомість. Мабуть, не зовсім. Втратив відчуття часу. Але я чув, мов крізь сон, як до мене підійшов хтось чужий. Заговорив по-чеськи. Здається, не до мене, а до когось іншого.

— Він скоро помре, — каже перший.

— Треба йому допомогти. Санітар недалеко, — відповів другий.

— Біжи й поклич санітара, — каже перший. — А я побуду тут.

— Гаразд, — обізвався перший і побіг.

За якийсь час з’явився санітар. Він наказав іншим розрізати чобіт, а сам взявся за ключицю. Фактично, я не знаю, що далі було. Чи від втрати крови, чи, може, санітар зробив застрик, але я знепритомнів. Опритомнів у слідчій в’язниці Львівського КДБ. З матеріялів слідства не зовсім ясно, як чехи передали мене совітам: самі вони це зробили чи на вимогу совітів, які через